Alina Pero - Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero

Ера

Минали тижні, але жодних змін щодо забудови парку не відбувалося. Будівельний майданчик стояв пусткою, обгороджений парканом, ніби застиглий у часі. Але ліцензія на будівництво все ще була чинною, і загроза знищення нашого улюбленого місця відпочинку залишалася реальною.
Університетське життя текло своїм звичним руслом. Я продовжувала допомагати професору з літературним конкурсом, намагаючись повністю поринути в організаційні питання, щоб відволіктися від неприємних думок. Спілкування з Тимофієм вдалося мінімізувати – усі питання ми вирішували через професора.
Але байдужість влади та забудовника, яким, очевидно, було начхати на думку громадськості, починала мене обурювати. Просто чекати і сподіватися на краще було не в моєму стилі.
Зустрівшись з Лікою та Даном, я поділилася своїми думками.
— Вони нічого не роблять, розумієте? Просто тягнуть час, сподіваючись, що ми забудемо про це, — злісно промовила я, стукнувши кулаком по столу в кав'ярні.
— Ти маєш рацію, Еро, — підтримала мене Ліка. — Треба щось робити. Знову піднімати шум.
— Ми можемо організувати ще одну акцію, — запропонував Дан. — Більш масштабну. З залученням ширшої громадськості.
Ідея мені сподобалася. Сидіти склавши руки було не для мене.
— Я згодна, — твердо сказала я. — Ми покажемо їм, що не здалися. Ми знову вийдемо на вулиці і нагадаємо про наш парк.
Підготовка до нової акції зайняла кілька днів. Ми розповсюджували інформацію в соціальних мережах, розклеювали оголошення, зв'язувалися з місцевими активістами та журналістами. Цього разу ми вирішили провести мирну демонстрацію біля будівлі міської ради, щоб привернути увагу влади до нашої проблеми.
У призначений день біля мерії зібралося чимало людей – студенти, пенсіонери, просто небайдужі мешканці міста. Ми тримали плакати з гаслами на захист парку, скандували вимоги переглянути рішення про забудову.
Серед натовпу журналістів я помітила знайомі обличчя. Репортери, які висвітлювали нашу попередню "мистецьку акцію". І я знала, що мої слова знову будуть почуті.
Я вийшла вперед, тримаючи в руках саморобний плакат з написом "Руки геть від нашого парку!". І знову мій голос пролунав над площею, сповнений рішучості та віри у нашу спільну справу. Ми не здамося. Ми будемо боротися до кінця. І ми обов'язково збережемо наш парк.
Паралельно з підготовкою до акції я продовжувала працювати над літературним конкурсом. Ідеї приходили легко, натхнення не покидало мене. Участь у цьому проекті давала мені відчуття причетності до чогось важливого та позитивного, що трохи врівноважувало мій гнів та розчарування щодо ситуації з парком та Ординським. Я спілкувалася з професором електронною поштою, передавала йому свої напрацювання, і він був дуже задоволений моєю допомогою.
Таким чином, моє життя знову було поділене на дві паралельні площини: боротьба за справедливість та творча співпраця. І я була готова до обох викликів.