Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

РОЗДІЛ 9

«Якщо доля тобі підносить лимони – зроби з них лимонад.»

– Дейл Карнегі

 

Кафе «Фортуна». Трохи раніше.

Так, – промовляю я пошепки, прибираючи телефон у кишеню. – Кільце на палець, посмішку на обличчя. Зрештою, після 11б із 38 школи (де колись проходила моя студентська практика) мені нічого не страшно. Ну не дурень же цей Фоменко?

А от, власне, і він. Підскочив з місця, варто було мені підійти. Адже нормальний в цілому чоловік, добрий, турботливий, може зовні «не фонтан», але це все й значення не мало, з однієї простої причини – ну не моя людина. Як можна починати стосунки з порядною, нехай і досить настирливою, людиною, якщо немає ніякої іскри?.. З ним навіть поговорити нема про що. Та й буває так, що просто відчуваєш – не твоє.

– Мар'яночко... Вікторівно! Я вас уже зачекався, – ненавиджу, коли моє ім'я так перекручують. – Ви так і не відповіли щодо кіно. У мене є два квитки на нову мелодраму.

Якщо йти в кіно, то точно не з ним, і як мінімум на фантастику. До речі, хороша ідея. Але в слух я кажу, звісно, інше.

– Федоре Володимировичу, адже я вже відповідала.

– Але може... Ви самотня і я самотній, – схоже, пішов новий виток.

– У нас із моїм нареченим вже є плани на всі найближчі вечори.

– Із нареченим?

– Так, – я підняла руку, показуючи каблучку на безіменному. Тонкий срібний обідок з невеликим рубіном за обручку не видати, а ось за каблучку на заручини – цілком.

– Ви жартуєте так? – він придуркувато усміхнувся, неймовірно дратуючи мене. Якби не Толя Фоменко уже послала б цього… куди подалі.

– Ні. Я зараз якраз на нього чекаю.

– Це злочин – змушувати чекати таку прекрасну жінку.

Я вже хотіла висказати йому все, що думаю. Ні, краще жбурнути у нього букет, який для чогось сунув мені в руки бариста, тим самим змушуючи мене відволіктися.

– Вам просили передати, – тільки й промовив Костя, а я вже вчитувалась у написані знайомим почерком рядки.

“Скажи цьому недоумку, що в тебе найулюбленіший і дуже ревнивий наречений.

К.”

Ps

І не забудь щасливо посміхнутися”

 

На обличчі справді сама собою з'являється щаслива посмішка.

– Наречений, – кажу я, не припиняючи посміхатися і намагаючись непомітно оглянути кафе. Але Федір, як завжди, з першого разу не розуміє, і я з мрійливим виглядом додаю: – Напевно, в залі затримується, він у мене спортсмен. Такий ревнивий!

– Хм. Я... мені, знаєте, вже час!

– Так, так, звичайно. До побачення.

– Прощавайте, – виходить у нього трохи  патетично, але я нарешті можу полегшено видихнути.

Тепер питання у тому, як мій незнайомець дізнався, що я – це я? Та й узагалі про цю ситуацію. Занадто багато виходить питань.

Я знову озираюся на всі боки, рішуче прямуючи до баристи, що приніс букет. Адже мусить він знати, від кого букет, а може він і є "К". Ім'я Костя загалом підходить.

Але дійти я не встигаю: дорогу мені перегороджують.

– Мар'яно Вікторівно…

– Ангеліна? Привіт.

– Здрастуйте. Я… Коротше, вибачитись хотіла.

Та-а-ак цей винуватий погляд явно не на добро…

– Що ви вже накоїли?

– Ми?

– З Котиковою ж?

Ангел засмучено скривилася.

– Ні, тут лише я винна. Це я ваше фото виставила у соцмережі з позначкою, тому Фоменко і приїхав.

Несподівано, але вибачатися за фото… на Ангелину це явно не схоже.

– Ну, приїхав і приїхав, адже ти не знала. На майбутнє просто питай дозвіл у тих, кого фотографуєш. Добре?

– Знала.

– Що?

– Я знала, що Фоменко приїде, і спеціально відправила фото.

– Навіщо?

– Хотіла, щоб Кирило побачив і ревнував. Ну, як у кіно, розумієте?

– Не зовсім. Хто такий Кирило?

– Ви тиждень переписуєтеся і навіть імен один одного не знаєте? – Ангел навіть збилася з настрою. – А потім ще мені кажете, що я даремно втручаюся і ви «самі з розумом» тобто самі впораєтеся. Вибачте…

Очманіти! Я не маю слів. Принаймні культурних. Гаразд...До-о-обре...

– Звідки ти знаєш, з ким саме я листувалася?

– Ну, це, так би мовити, я спланувала. Розумієте, Кирило добрий, ви теж, а хороші люди повинні триматися разом. З театром, щоправда, не вийшло, довелося вигадувати історію з листами. До речі, непоганий піар хід вийшов, але якось занадто повільний. А сьогодні останній день – я почала хвилюватися і вирішила, що настав час прискорити події та…

Ангеліна продовжувала щось тараторити, але всі її слова методично перетворювалися для мене на білий шум. Так це що все обман? Рука сама потяглася до букета, пальці стиснули записку. К-Кирило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍