Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

вже не як трагічне і хворобливе відхилення, а як загалом позитивна доба в ході тисячолітньої історії Росії — задовольняла значну частину населення, якій важко було змиритися, що чотири покоління совєтських громадян могли жити «в брехні», як казав Солженіцин. Кому не забракло б духу погодитися з такими гіркими рядками видатного совєтського режисера Ельдара Рязанова: «Жити б мені в такій країні, щоб пишатися нею. Проте мені довелося народитись у великому лайні»? Не забуваймо: якщо це населення має в своєму складі родини мільйонів жертв ГУЛАГу (страчених і ув’язнених), то має ще й дуже численних співробітників таємної поліції і тюремного апарату, а також мільйони викажчиків.

Головний герой уже згаданого роману «Той, хто знає» Олександри Мариніної — Наталя Воронова, режисер документальних фільмів для телебачення. Навчаючись за совєтської доби в Кінематографічному інституті, вона повідомляла одному зі своїх викладачів, агентові КГБ, про те, що відбувалося в студентському середовищі. Внаслідок одного з її доносів з інституту вигнали талановитого студента Южакова. Згідно з описом Мариніної Воронова — ідеалістка, яка щиро вірить, що її інформація допомагає вихователям і владі не дати студентам потрапити під «згубний західний вплив».

На початку постсовєтського періоду, дізнавшись, що одну литовську керівничку звинуватили у співпраці з КГБ, Наталя відчула, як її роздирають сумніви: а що, як хтось дізнається, що й вона була викажчиком? Щоб з’ясувати ситуацію, вона зрештою знайшла свого колишнього наставника з КГБ і запитала його, чи загрожує їй небезпека, що її викриють. Але вродливий імпозантний чоловік відповів їй майже з розчуленою усмішкою: «Ми ніколи не зраджуємо наших інформаторів». Потім заспокоїв її докори сумління з приводу студента, якому, як здається їй, вона зламала кар’єру:

«Наташенько, викиньте ці дурниці з голови! Южакова тільки відрахували з інституту, його не запроторили за ґрати: його батько-мати мали зв’язки нагорі й змогли допомогти йому. Коли він був студентом першого курсу, ми дізналися, що він читає заборонену літературу, але ж його не ув’язнили, лише трохи налякали. Згодом він виявився втягненим у незаконні валютні операції, тут йому вже загрожувала в’язниця. Батькові-матері знову пощастило врятувати йому шкуру, але його були змушені відрахувати з інституту... Ви не маєте нічого спільного з цим, ви просто поінформували мене про дії Южакова напередодні його арешту...

Ви ні в чому не винні».

Який happy end! І який підсолоджений образ совєтського суспільства: молодого дисидента представили як звичайного спекулянта на чорному ринку, щоб не породити жодної симпатії, на відміну від шановного професора, співробітника КГБ, і чесної Наташі.

Ситуація, яку описала Мариніна, нагадує мені мою особисту історію. У 15 років мені заборонили відвідувати уроки моєї класної керівнички за «несовєтський погляд» (sic!) на уроках, коли вона розповідала нам про «складну міжнародну ситуацію» та «імперіалістичні підступи». В нападі люті вчителька гаркнула, що вже не хоче бачити мене в класі. Це діялося в школі, єдиній у Москві, де частину предметів викладали французькою мовою. Якби мій батько не знав директора школи (друга одного з його друзів), я була б змушена покинути її і не мала б змоги вивчати далі французьку мову. Директор запропонував, щоб я ходила до іншого класу, і то був гарний ризикований жест, бо моя класна керівничка була ще й секретарем шкільної парторганізації. Я десятки років не знала, що спричинило таку нестямну лють тієї дами.

Ключ до цієї загадки з’явився лише через півсторіччя. Кілька років тому я опублікувала частину своїх спогадів у російському журналі «Континент», де розповіла про цей епізод. Після тієї публікації я отримала довгий електронний лист від колишнього учня мого класу, що в 14–15 років був моїм найкращим другом. Він написав, що його приголомшила моя розповідь, і признався, що був регулярним інформатором моєї класної керівнички. Він повідомляв їй про наші розмови й показував вірші, які я давала йому. Адже завдяки моєму першому залицяльникові я мала доступ до творчості кількох поетів, офіційно не заборонених, проте їх не видавали: Мандельштама, Цветаєвої і навіть Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками 1921 року. Я переписувала їхні вірші в зошити й давала читати тому хлопцеві. На перервах ми розмовляли про них. Та вчителька знала, що я читаю твори на межі забороненого, — принаймні такі, що їх не годиться читати правильній совєтській школярці.

Але повернімося до Мариніної. Інший персонаж її роману, молодий журналіст Нільський, провадить розслідування щодо Воронової і дізнається, що вона має підтримку, яка допомагає їй реалізувати дорогі проекти. З якої причини їй допомагають?

«Коли утвердилася політика Горбачова, відбулися радикальні зміни. КГБ втратив свої позиції, які давали йому змогу впливати на розуми й душі. Тоді й ухвалили постанову вибрати з-поміж найталановитіших діячів культури тих, кому було б корисно допомагати, бо в разі потреби можна буде розраховувати на їхню вірність. Духовними проводирями нашої країни й далі були культурні діячі, найчастіше письменники та режисери. Годилося дбати про цих проводирів і сприяти їм, щоб слушної миті вони пропагували «правильні ідеї».

Наталя належала до тих «талановитих людей»: ця давня викажчиця, що, на відміну від мого шкільного товариша, який усе життя відчував докори сумління за ту «співпрацю», зрештою змирилася зі своїм минулим і фактом, що її кар’єра розвивалася завдяки «інвестиціям» КГБ. Вона не соромилася цього. Такою є мораль цієї розповіді. Мабуть, саме це й відбулося в реальному житті з багатьма звичайними людьми і діячами культури. Після років худих корів за Єльцина держава або інші структури, контрольовані державою, скажімо, мерії великих міст, почали допомагати інтелектуалам. Наприклад, один добрий літературний журнал отримав від Московської мерії приміщення в самому центрі міста. Головний редактор здав у суборенду майже всю ту велику площу і лишив для самої редакції тільки одну чи дві кімнати: дуже висока орендна плата давала йому змогу жити заможним життям. Відомий письменник повернувся після довгого вигнання, і йому дали в столиці чотирикімнатну квартиру. Дуже ретельний соціолог отримала для своєї дослідницької групи течку з двома мільйонами доларів!

В обмін на що пропонують такі королівські дари? Якщо журнал не був по-справжньому близький до влади, відтоді він уже «нейтралізований». Письменник, давніше антисовєтський, став несамовитим захисником путінської Росії. Та соціолог уже кілька років співпрацює з одним аналітичним центром Кремля. Це розповіді про людей, яких я знаю особисто, тож я, щоб не бути нескромною, не розкриваю їхніх імен. В усьому цьому немає нічого нового. За сталінської доби діячі культури, якщо дотримувалися вказівок партії, тішилися високим рівнем життя: мали дачі, гарні квартири, відпочинкові будинки, великі тиражі своїх книжок або гарантовану закупівлю своїх картин і