Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

Повернення морального консерватизму

Реабілітація совєтизму значно посприяла тому, що Росія «підводиться з колін»[47]. Ідеї демократів, що їх пов’язували зі злиднями, олігархією та злочинністю 1990-х років, а також із перебудовою, паплюжили, натомість заохочували «моральну стабілізацію». «Примирення» між царською Росією і постсовєтською Росією було передусім позначене відродженням консерватизму. Повернення царської Росії на національну сцену характеризували численні події. Хоча ще Єльцин переніс останки родини останнього царя в Санкт-Петербург, уже за Путіна, в жовтні 2000 року, Миколу II, його дружину і п’ятьох їхніх дітей канонізували як «мучеників». Дуже скоро в Росію перевезли останки багатьох і царських, і білогвардійських генералів (які воювали проти більшовиків під час громадянської війни), що померли за кордоном.

Найбільш значущим перепохованням було, напевне, перевезення останків одного з видатних полководців білої армії генерала Денікіна (1872–1947), відомого своєю запеклою боротьбою з більшовицьким режимом, несамовитим запереченням ідеї розчленування Російської імперії (чого вимагали кілька національних меншин, скажімо, українці та грузини) і несхитним антисемітизмом (він уважав, що євреї загалом прихильні до більшовиків). Московські дворянські збори[48] подали ідею перепоховати цього великого російського патріота, і цій ідеї швидко дали хід. У жовтні 2005 року з наказу Путіна останки Денікіна перевезли зі США до Москви й поховали з державними почестями в некрополі Донського монастиря.

Того самого дня і на тому самому місці поховали ще одного великого російського патріота, філософа Івана Ільїна (1883–1954), теж із наказу Путіна. Ільїн був украй консервативним філософом зі слов’янофільськими і монархічними поглядами. Вигнаний із Совєтської Росії 1922 року разом із 160 іншими інтелектуалами, він жив у Німеччині як антикомуністичний пропагандист. 1933 року Російський науковий інститут, де він працював, передали під опіку Йозефа Геббельса. Працю Ільїна дуже цінував перший шеф гестапо Рудольф Дільс. Ільїн сам вважав себе за фашиста: на його думку, диктатор — «митець влади». Проте відданість Ільїна не захистила його повною мірою від підозр гестапо, 1938 року він був змушений покинути Німеччину і перебратись у Швейцарію. Навіть після війни Ільїн зберіг прихильність до фашизму, хоч і засуджував його надужиття:

«Фашизм не повинен був ставати на позиції, ворожі християнству... Фашизм міг і не створювати тоталітарного устрою; він міг задовольнитися авторитарною диктатурою... Російські «фашисти» не зрозуміли його... Якщо їм пощастить утвердитися в Росії (не доведи Господь), вони скомпрометують усі державні та здорові ідеї і проваляться з ганьбою... Франко і Салазар зрозуміли це і намагаються уникнути таких помилок. Вони не називають свого режиму «фашистським». Сподіваймося, що й російські патріоти до кінця продумають помилки фашизму та націонал-соціалізму і не повторять їх»[49].

Уже кілька років, як Путін цитує Івана Ільїна в своєму щорічному посланні Федеральним Зборам. А Дмитро Медведєв, президент Росії у 2008–2012 рр., рекомендував його твори російським студентам. Крім того, це прізвище фігурує в деяких промовах російського міністра закордонних справ, голови Конституційного суду і патріарха. Які ж ідеї цього філософа, що їх так полюбляють цитувати сучасні російські керівники? Наприклад, ідея, що мета політики — подолати індивідуальність і запровадити «живу тотальність» нації. Зокрема він писав:

«Майбутня Росія має знайти собі особливу, своєрідну державну форму, поєднання «адміністрації» і «корпорації», яке відповідатиме російським національним історичним традиціям...[50] З огляду на масштаб завдання заклики до формальної демократії є наївними, непродуманими і безвідповідальними»[51].

Вибір Донського монастиря для поховання Денікіна та Ільїна суперечливий. За сталінської доби тіла розстріляних під час великих чисток спалювали, а потім їхній прах закопували на території Донського монастиря, вночі, у щонайбільшій таємниці; крім того, там ховали й тих, кого страчували і до 1937-го, і після 1938 року. Микита Петров, історик із «Меморіалу», вивчав біографії сталінських катів, безпосередньо пов’язаних із тими стратами. Головного ката, якщо можна так висловитись, звали Василь Блохін (1895–1955), і за тридцять років доброї та вірної служби він особисто стратив близько 20 000 осіб. Позбавленого за доби Хрущова військового звання і нагород, цього ката спалили на тому самому місці, що і його жертв. І все-таки, якщо прах жертв ховали анонімно, Блохін мав право на скромний пам’ятник із фотографією в цивільному. Після приходу Путіна до влади на його могилі поклали нову мармурову плиту, прикрашену новим фото, цього разу з погонами генерал-майора служби безпеки. Що слід думати про це все: що кожен із трьох, Денікін, Ільїн і Блохін, по-своєму посприяв величі Росії?!

Об’єднавчі проекти

Одним із великих завдань, за яке дуже швидко взявся Путін, було возз’єднання Російської православної церкви за кордоном, яку заснували в 1920-х роках священики-емігранти, що не визнавали влади більшовиків, із Московським патріархатом. Після краху комуністичного режиму, коли співіснування двох окремих російських православних церков вочевидь уже не мало сенсу, московський патріарх Олексій II шукав зближення з Російською закордонною церквою. Ця церква спершу була непохитною, бо значна частина священиків СССР — і вся церковна ієрархія, зокрема й патріарх Олексій II — була скомпрометована зв’язками з КГБ. Прийшовши до влади і приїхавши в Нью-Йорк, Путін, хоч і не зустрівся особисто з митрополитом Лавром, предстоятелем Російської закордонної церкви, запросив його до Росії. Згодом, 2003 року, Путін приїхав у Нью-Йорк ще раз з листом, якого підписав Олексій II, і цього разу вже зустрівся з Лавром. Зусилля дали свої плоди: у травні 2007 року тисячі православних росіян стали свідками відновлення «канонічного спілкування» між Московським патріархатом і Закордонною церквою (що мала у світі кількасот парафій і десь півтора мільйона вірних). 2007 року на щорічній прес-конференції Путін стверджував, що значення «традиційних конфесій» Росії (передусім православ’я) можна порівняти зі значенням ядерного щита: адже вони зміцнюють російську державу і гарантують її зовнішню та внутрішню безпеку. Отже, новооб’єднана церква Путіна стала де факто каналом впливу на американських і європейських православних християн і зміцнила зв’язки між Батьківщиною-матір’ю і «русским миром».

Це зміцнення ролі церкви мало дуже швидкі наслідки. 2003 року так звані хулігани знищили в Сахаровському центрі в Москві виставку під назвою «Обережно, релігія!» Сорок митців виставили твори, які критикували навколишнє святенництво і ставили під сумнів місце релігії у світському суспільстві. Тих «хуліганів», насправді послану із завданням паству однієї московської церкви, швидко відпустили. Натомість організаторів виставки судили за «підбурювання до релігійної ненависті». Процес тривав близько двох років у атмосфері полювання на відьом. Двох працівників Сахаровського центру засудили до великих штрафів. Третю звинувачену, митця, який