Галя Аккерман - Безсмертний полк. Священна війна Путіна

допомагав організовувати виставку, виправдали, але внаслідок травми, заподіяної процесом, вона наклала на себе руки. Це був перший із довгої низки судових процесів, найвідомішим з яких, напевне, був процес гурту “Pussy Riot” 2012 року, звинуваченого у співі блюзнірського тексту в храмі Христа-Спасителя під час релігійної служби. За словами письменника Проханова, то був «страхітливий вияв нігілістичної антицерковної культури».

Путін став активним прибічником ще одного об’єднавчого проекту, який започаткував Єльцин: підтримки «співвітчизників» в усьому світі. Отож фонд «Русский мир», фінансований російським урядом, організовує з 2007 року щорічні асамблеї, на яких збираються сотні представників «русского мира» з усієї планети в присутності російської дирекції і релігійних достойників. Цей фонд уже створив понад 250 російських центрів у 70 країнах. 2018 року в їхній роботі брало участь понад мільйон осіб в усьому світі. «Росія, Україна і Білорусь формують разом Святу Русь» — саме таке гасло часто використовують на зустрічах, присвячених поширенню уявлення про «русский мир».

Можна ще згадати Фонд підтримки і захисту прав співвітчизників, які живуть за кордоном, створений указом Путіна 2012 року, цей фонд зокрема надає юридичні консультації і допомогу у випадку судових процесів, порушених проти «співвітчизників».

На конгресах співвітчизників, які періодично відбуваються в Москві, представлена ціла галактика інституцій, центрів, організацій, асоціацій, мета яких — зміцнювати зв’язок Росії з її вихідцями і симпатиками за кордоном. Під час останнього, шостого конгресу, що відбувся наприкінці жовтня 2018 року, Путін звернувся до 700 делегатів, які представляли російську діаспору в світі:

«Символічно, що цей конгрес відбувається напередодні Дня російської єдності, це свято засноване на честь подвигів наших предків і свідчить про неперервний зв’язок усіх поколінь, відданих Вітчизні, людей, які обстоюють свої традиційні цінності та спільні ідеали незалежно від того, в якій державі вони тепер живуть... Усі разом ви представляєте величезну громаду російських співвітчизників, один величезний русский мир... що об’єднував усіх, хто духовно пов’язаний із Росією... хто вважає себе за носія російської мови, культури, російської історії»[52].

Як і православна церква, «русский мир» за Путіна швидко став інструментом soft power, лагідної сили, у світі[53]. Ба навіть просто сили, як свідчить мобілізація «русского мира» на користь сепаратистів Донбасу. Проте всі ці об’єднавчі проекти нації, всі зусилля зміцнення зв’язків між матір’ю-Росією і закордоном не мали б сенсу, якби Путін на запропонував російському народу та «русскому миру» нової ідеології, зіпертої на переписування національної історії: славетного бачення минулого, водночас і царського, і совєтського, в якому головну роль відіграє Перемога в Другій світовій війні.

Розділ VIII

ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА НАД АБСОЛЮТНИМ ЗЛОМ

Реабілітація совєтського періоду і додавання його до величної розповіді про тисячолітню російську історію були б неможливі без уславлення Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). Уславлення, яке за Путіна стало одержимістю. Але ж як говорити про Перемогу, не назвавши того, хто був генералісимусом і керівником совєтської держави мало не тридцять років? Реабілітація Сталіна — головний елемент історичного ревізіонізму і править за міст між царатом і совєтським режимом.

Ми ще не підступали до одного з найважливіших аспектів путінської ідеології: переписування історії. Заявлена мета полягала в прагненні зробити російську і совєтську історію досить позитивною, щоб молоде покоління пишалося Батьківщиною і прагнуло захищати її. Якщо історики завжди мають — майже за рідкісними винятками — право вивчати байдуже яку епоху і публікувати результати своїх досліджень, держава підтримує тільки так званий позитивний підхід до національної історії. Скажімо, історик сталінських злочинів видасть, не без труднощів, свою книжку малим тиражем, натомість «позитивні» твори, написані з підтримкою Міністерства культури та інших російських організацій і фондів, публікують багатотисячними накладами, а то й тиражем у кількадесят тисяч примірників. Крім того, їх рекомендують для читання учням і студентам.

Такий характер дій став очевидним після публікації під керівництвом Олександра Філіппова двох підручників російської історії (2007-го і 2009 року). В першому йдеться про період 1900–1945 рр., у другому — 1946–2006 рр. Опубліковані в двох варіантах — одному для викладачів і другому для учнів та студентів, — ці підручники містять незліченне число «перлів», зокрема в розділах, присвячених сталінському періодові (1924–1953 рр.). Зокрема там стверджено, що масові репресії і терор були раціональними методами і діями політичного керівництва (з метою забезпечити соціальну «стабільність») і керування економікою (з метою індустріалізувати і модернізувати країну). Відповідно до путінського духу автори подають нам «примирене» бачення національної історії, однаково характеризуючи протилежні сили, ба навіть катів і жертв: усі були росіянами, які діяли задля блага великої Росії, байдуже, чи йшлося про Денікіна, Сталіна або Тухачевського (маршала, розстріляного 1937 року з наказу Сталіна). Адже добро і зло — не абсолютні категорії: добро — це те, що служить великій російській державі, і то зі схвалення православної церкви, в дусі відомого німецького військового гасла: “Gott mit uns!” («З нами Бог!»).

2013 року президент Путін доручив Міністерству освіти створити серію підручників, які охоплять тисячолітню історію Росії. Ідея була проста: замінити десятки підручників, чимало яких мали фінансову підтримку «з-за кордону» (наприклад фонду Сороса) і які «перекручували» вирішальні події російської і совєтської історії, підточуючи національні почуття молоді, та створити для кожного історичного періоду єдині авторитетні підручники патріотичної орієнтації.

Обов’язок наглядати за цим завданням дістався міністрові культури Володимиру Мединському, що став популярним у Росії завдяки своїм багатотиражним дешевим книжкам, присвяченим історичним темам: власне, історичній міфології, в якій російську історію виставлено на сцену залежно лише від інтересів держави і яку можна охарактеризувати стереотипним протиставленням захисників і ворогів Батьківщини. 2015 року, під час однієї конференції в Московському інституті міжнародних відносин, alma mater Мединського, він у своєму виступі увиразнив власний підхід до совєтської історії, вписаної, на його думку, в пряму лінію російської історії:

«Більшовики від самої миті свого приходу до влади бралися до державного будівництва, вважаючи історичну Росію за неподільне утворення. Вимушено — зокрема й усупереч багатьом своїм теоріям, які заперечували державу в принципі... У підсумку: з громадянської війни, що почалася в роздрібненій країні зі зруйнованими інститутами державної влади, вийшла зрештою та сама єдина Російська держава, яку стали називали СССР[54]. Ми знову-таки лишаємо за дужками питання поточної мотивації та ідеології. Менше ніж через тридцять років після немов загибелі Російської держави вона сягнула вершини свого тріумфу та могутності: я маю на увазі Перемогу 1945 року та інші видатні досягнення совєтської доби. Тож хто переміг у громадянській війні? Я скажу вам парадоксальну річ: перемогла третя