Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля

20. Коли відмовляють гальма...

Магда лежала у спальні зі щільно завішеними вікнами, з холодним компресом на голові. У неї стався напад мігрені. 

Я трохи засмутилася через те, що сьогодні вона залишилася вдома і нікуди не поїхала. Я розраховувала, що знову буду тут сама і зможу знайти всі потрібні документи. Звідкись із пам’яті спливли чотири цифри — 4846, може, це був код від сейфу? Мені треба було це перевірити. 

 Але як тільки я взяла швабру і ганчірки для пилу й рушила до кабінету Юрія, як почула слабкий голос Магди:

 — Ніко, зайди, будь ласка!

 Я зітхнула і пішла до спальні. 

 — Може, зробити чаю? Чи принести щось перекусити? — запитала в неї. 

 — У мене закінчились ліки! Голова так тріщить, ця клята мігрень зажене мене в могилу!

 — Можна замовити доставку з кур’єром, — запропонувала я. 

 — Ні, який ще кур’єр? Поки те спакують, поки відправлять, мине три дні!

 — Я можу взяти таксі і з’їздити до міста, — не хотілося відмовлятися від свого задуму, але іншого вибору у мене не було. 

 — Візьми мою машину, — простогнала вона. — Ти вмієш водити? 

 — Вмію, — сказала я, не вагаючись. Дивно, що я майже не пам’ятала якихось подій чи людей, але те,  що стосувалося побутового життя, ніби сиділо десь глибше, у якійсь іншій пам’яті. Наче це були різні диски у комп’ютері. — Але не маю прав…

 — Якщо будеш їхати спокійно і не порушуватимеш правил, то тебе не зупинить поліція. Купиш ліки та й усе, це займе півгодини, — сказала Магда. 

 — Ну добре… — я  все ще сподівалася, що вона передумає, пожаліє віддавати в чужі руки свою автівку чи ще щось… Але Магда дивилася на мене з стражденнним виразом на обличчі.

 — Візьми гроші в мене в гаманці. Гаманець у передпокої в сумочці, на поличці біля дзеркала…

 — Гаразд, — кивнула я.

***

Дивно, але коли я сіла за кермо. то почувалася досить впевнено, навіть виїзд із подвір’я не змусив мене нервувати,  я не боялася зачепити ворота чи ще щось… Здається, це було доведено в мене до автоматизму. Мої руки ніби самі робити все необхідне. Мабуть, я й справді постійно їздила автівкою.

Виїхала на вулицю і потихеньку стала набирати швидкість. Коли останні будинки дачного селища змінилися піщаними схилами, що збігали вниз до моря, я відчула себе легкою, вільною, майже щасливою. Увімкнула музику і насолоджувалася рівною, як стріла, дорогою, до якої все ближче підступало урвище. 

З одного боку дороги підіймалися невисокі пагорби, що поросли колючим чагарником, а за другим узбіччя плавно збігало вниз, до моря. 

“Тут треба буде пригальмувати, — подумала я, побачивши дорожній знак, який повідомляв про поворот, що наближається. 

Вирішила трохи збавити швидкість, адже з-за повороту могла вискочити інша автівка. Ця частина дороги була досить проблемною. Але, хоч я й тиснула на гальма, машина не реагувала. В одну мить я вся пополотніла. На спині виступив холодний піт.

Я викрутила кермо, якимось дивом вписавшись у той клятий поворот, а не врізавшись у стовпчики огорожі. Машина спинилась, не рівно, а навскоси дороги, але вона спинилась, і я була жива. 

Не знаю, скільки я так сиділа, аж на дорозі з’явилася вантажівка. Водій посигналив, а потім спинився і визирнув з вікна:

 — З вами все добре? — гукнув він.

 — Так, — спромоглася відпоісти я. Мої руки тремтіли, в голові паморочилося. Але я цим не переймалася. Поступово панічна атака відпускала. А з нею прийшло ясне і чітке усвідомлення, хто я і що зробила зі своїм життям.

Я все згадала…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍