Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

за ручку.

У меншій кімнаті на дерев’яному столі, загорнуте в старий поліетилен, лежало тіло. Талавір поставив коло стіни гвинтівку й підійшов до столу. Він

очікував побачити Брата, якого втратив у Шейх-Елі, М-14, Рябова, людину, справу якої він витяг з афізи. У снах Талавір ніколи не міг роздивитися його рис.

— Що сталося з його обличчям? — розчаровано запитав він, оглядаючи

труп. Шкіра на голові померлого була наче спечена кислотою. Нічого знайомого.

Ма принюхалася, ткнула паличкою в оголену кістку, наче її теж заскочило

це відкриття, і сказала:

— Буря. Дії суєру не можна передбачити.

Внутрішні органи Рябова нагадували фарш. Ребра були переламані одразу

в кількох напрямках. Наче хтось спершу заліз до черева, а потім звідти

вистрибнув.

— Мабуть, було дуже багато крові?

— Так, — неохоче погодилася Ма.

— Де його знайшли?

— Біля будинку Сєрова. Але це нічого не означає.

Шестипалого Яшу після Обур-куртки, це п’ятдесятивідсоткова суєрна буря

за вашою шкалою, підібрали аж біля Кара-Меркит, хоча тітки присягалися, що

він лише на мить вийшов до вітру. Це Дешт.

Талавір подумав, що для потвори вона непогано знає термінологію

Старших Братів. І зовсім не схожа на інших з Ак-Шеїх. Ма більше скидалася на

жінок із Матері Вітрів.

— Будинок Сєрова — це той із потворним деревом?

— Так, ти ще багато про нього почуєш. Ціла кам’яна споруда в Дешті —

рідкість, тому місцеві понавигадували легенд.

Талавір кивнув, затримав погляд на її руках, оцінив поставу. І раптом усе

зрозумів.

— Ти з екимів?

Каста лікарів — екими — були другими після аскерів — воїнів — у

структурі Старших Братів. На Матері Вітрів вони допомагали Белокуну під час

експериментів над засоленими. Екими мали повагу та привілеї, тим дивніше

було зустріти одну з касти в Дешті.

Ма ледь помітно згорбилася, наче запитання влучило у рану на лопатках, і

витерла руки об штани. Тільки тепер Талавір помітив, як на безіменному пальці

блиснула обручка.

— Мій чоловік був Старшим Братом. Марко Дорош, може, чув? Загинув

тут, у Кіммерику.

— Ні, я не знав Брата з таким іменем. А якщо і знав, то вже не пам’ятаю,

— Талавір вирішив сказати правду. — Після Спалахів я дістав

поранення.

— Як і Рябов? Він теж нічого не пам’ятав. Хоча в Дешті це поширена

проблема. Спалахи вкрали наші спогади. А тим, що залишилися, дуже важко

вірити. Я от теж не впевнена, що мого чоловіка звали саме так. — Ма чи не

вперше слабко всміхнулася.

— Так, — кивнув Талавір. Він чув про цей феномен Дешту. Хоча Старші

Брати вважали індивідуальні спогади неважливими чи навіть шкідливими, якщо

вони суперечили тому, що розказували самі Старші Брати. — Що шукав Рябов у

вашому селищі?

— Не знаю, він мало з ким спілкувався, та й був у нас пару днів. Скажи, —

раптом запитала Ма, наче розмова про спогади змусила її згадати щось важливе,

— там, на майдані, коли ти говорив із Гєрою, ти когось побачив на його спині?

Талавір здивовано подивився на Ма.

— А ти хіба не бачила? Синя потвора — мертва дитина, вона постійно

щось йому шепотіла. Дивна мутація, якщо ти про це.

— Так, — повільно проказала Ма, наче думала зовсім про інше.

Верхні двері грюкнули. Почулися швидкі кроки. Ма знервовано поглянула

на сходи. Талавір скористався тим, що лікарка відволіклася, і засунув руку в

пазуху Рябова. Одяг був розтерзаний не менше, ніж тіло, але він побачив тонкий

шнурок на шиї і знайомий блиск. Потвори виявилися не такими злодійкуватими, як про них розказували. Або побоялися щось красти в Брата.

— Хто говорив із Рябовим останнім напередодні бурі? — Він швидко

потягнув за мотузку й затиснув у кулаку золоту бляшку. Не тільки йому дістався

подарунок від Ханум.

— Можливо, Гуль. Це жінка з аіле Азіза-баби. З родини старійшини. Вона

носила Рябову їжу, — розсіяно відповіла Ма, вдивляючись у темряву сходів.

Нарешті кроки зупинилися, до кімнати зайшов мулоголовий. Поглядом

обнишпорив закутки, зупинився на чоловікові й жінці, посміхнувся, наче вони

невідомо що робили над трупом, і проревів:

— Там Тітка Валька кличе. Привезли Чорну Корову.

— Скажи, що я прийду пізніше, Аслане, — незадоволено відповіла Ма.

Мулоголовий кивнув, але продовжив стовбичити у дверях.

— Краще йди вже, Ма.

— Чого це? — металевим голосом запитала жінка.

Вона була не з тих, що корилися наказам. Ма демонстративно подивилася

на Талавіра, даючи зрозуміти Аслану, що має важливіші справи.

— Там Саша Бідний. І твій син, — тим самим безбарвним голосом

пробубонів мулоголовий.

Ма сполотніла. Навіть не глянувши на Талавіра, вискочила з кімнати.

— Мені теж треба поговорити з вашим акинджиєм, — проказав він у її

спину, — це ж Саша Бідний привів Рябова?

Талавір одразу впізнав, хто з гурту мусив бути беєм акинджиїв. Саша

Бідний стояв попереду,

немов демонстрував, що це селище належить йому. За кілька кроків від

нього в тіні юрти ховалося ще двоє: червоношкірий із маленькими рогами на

лобі й вугільно-чорний, в очах якого замість зіниць стрибали вогники полум’я.

— Де він, Сашо? — кинулася до акинджия Ма.

— Наші діти — наша слабкість, — видихнув чоловік. Його підведені

чорним очі звузилися. Акинджий подивився на двері до підвалу, на Ма й знову

на Талавіра. — А я думаю, чого всі пташки в Ак-Шеїх такі збуджені? А до нас

завітав новий Повноважний. Жінки люблять гарні обличчя. Адже ж так, Ма?

— А ти той, хто привів Рябова? —