Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

зі шкірою змії, потвора з чотирма руками, жінка, захована в чорну тканину, за її

ногами тягнувся хвіст, чоловік із мечами замість рук, товстун, схожий на тісто, і

ще з десяток потвор. Від них тхнуло звіриним духом і вигрібною ямою. Вони

оточили Талавіра. Кожен підвивав у такт барабану. Талавір роззирнувся. Гєра

зник. Ма відійшла за кілька кроків і немов на щось чекала. Талавір схопився за

гвинтівку. У голові роїлися сотні думок. Що це за ритуал? І головне, чим він

завершиться?

Барабан нарощував темп. Процесія рухалася все швидше. Коли на Талавіра

стрибнув чоловік із золотим обличчям, він, майже не думаючи, схопив того за

руку, перекрутив і приставив до грудей гвинтівку.

— Ні! Благаю, — заскиглила істота. — Це на вашу честь.

Чоловік зняв маску. Талавір побачив, що це Сєров. У руках він тримав

кухоль. Червона рідина, що вилилася на долівку, була дарунком забобонних

потвор. Барабан схлипнув і замовк. Потвори витріщилися на Талавіра. Він

повільно опустив гвинтівку й роззирнувся. Перед очима зринув спогад про його

найважливіший сон — останню битву в Шейх-Елі. Тоді вперше й востаннє він

бачив стільки мутантів заразом. Талавіру здалося, що марево суєру затягує

натовп усередину. Йому забракло повітря. Голова стала важкою. Світ захитався.

Постаті потемніли, перетворилися на чорні плями. Синя потвора на спині бея

нахилилася та прошепотіла в саме вухо: «Вітаємо вдома!»

— Зупиніться! — закричав Талавір, витяг ярлика й показав натовпу. —

Прибери від мене оцю синюшну! — Він показав на спину Гєри. — Я

Повноважний Старших Братів! Я прийшов з’ясувати, що сталося з Рябовим.

Якщо ви мені перешкоджатимете, то бурі здадуться вам найменшим злом.

Манкур на його лобі налився кров’ю.

— Вони не хотіли нічого поганого. — Ма підняла з підлоги колоду карт, що випали з кишені Талавіра, і на мить, лише на мить затримала на них погляд.

Але він помітив, як змінилося її обличчя. — Так зустрічають Старших Братів. —

Вона повернула йому карти.

З великої юрти виглянула огрядна жінка з двома пащеками, подала знак —

і засолені почали розходитися. Ма досі дивилася на нього з цікавістю й острахом.

«Треба було більше дізнатися про звичаї засолених», — Талавір сховав

карти до кишені й ледь не вилаявся з досади на себе.

— Тобі варто зайти до Тітки Вальки. Це наша відьма. Гєра має рацію: зустріч із сукубом може загрожувати небезпекою. А Тітка Валька добре знається

на місцевих травах.

— Досить. Я хочу побачити Рябова.

Ма кивнула.

— Ми залишили його там, де він жив. Підемо, якщо можеш іти.

Талавір набрав повні легені повітря, проковтнув

солоно-гірку слину й кивнув.

— Добрий підвал, найкращий. Можеш і ти там зупинитися, —

скоромовкою додав Гєра.

— Веди, — сказав Талавір до Ма й припечатав бея поглядом.

***

— До Спалахів тут було шкільне бомбосховище. — Ма відкинула ляду до

підвалу й показала на темні сходи. Потім дістала із сумки прозору трубку й

струсонула її вміст. Очі обпекло рожеве світло. — Модифікований гриб.

Вистачить на кілька годин, — пояснила Ма й підняла хімічний ліхтар. — Старші

Брати, здається, теж такими користуються. Внизу є генератор. Матимемо

нормальне світло.

Вона пішла першою. Роки спуску до підвалу навчили безпомильно

відшукувати сходинки. Але для Талавіра такий спуск був незвичним. Він

похитнувся. Земля здавалася занадто спокійною після вічно рухливої повітряної

Матері Вітрів. Нога зісковзнула, шукаючи опори. Він торкнувся спини Ма.

Жінка різко обернулася. Її обличчям пробігла тінь.

— Що?

— У тебе там кров.

Біля лопаток у Ма розповзлася пляма.

— Впала.

Ма розвернулася і швидко, наче втікаючи, спустилася донизу. Талавір

почув луну й гуркіт генератора.

Кімната виявилася просторою. На стінах досі висіли старі плакати з

інформацією про те, що робити під час бомбардувань чи застосування хімічної

зброї.Більшу частину приміщення займали нари, заставлені ящиками із землею.

Під ногою чвиркнув якийсь коренеплід. Смерділо гниллю та вигрібною ямою.

— Тут була ферма Селіма Чорного. Вирощував бору. Вона схожа на

картоплю, що була до Спалахів. А найкращі добрива для мертвої землі —

продукти життєдіяльності живих істот. Але тут генератор, водозабирач і

нормальна вентиляція. Більшість в Ак-Шеїх може тільки позаздрити.

Талавір зрозумів, що йому не відкрутитися від нового помешкання. За ніч

він просякне смородом бори та кізяків і принаймні на запах стане справжнім

засоленим.

— А що сталося з цим Селімом?

— Продав дочку й поїхав на південь. Вона народилася зі срібною шкірою.

Ма затримала на ньому погляд. Якої реакції вона чекала? Потвори часто

продавали своїх дітей. Самі.

— І що, тут у всіх є підвали?

— Це єдине, що може врятувати від бурі. Особливо суєрної. До Спалахів

теж були піщані бурі. — Жінка кивнула на вицвіле зображення Кіммерику на

стіні. — Бурі особливо посилилися під час війни, коли вирубали всі насадження.

Ніхто тоді й не думав, що ми зможемо копати такі глибокі підвали. Вважали, що

ґрунтові води зовсім близько. І вони уже тоді були солоними. Під нами й зараз

вода, — сказала Ма. — Тільки отруйна, насичена суєром. Як і все навколо. Цій

землі вже нічого не допоможе.

— Ти давно в Дешті? — запитав Талавір. Його здивував тон Ма. Вона вже

не огризалася, неначе щось змінилося з часу тієї сутички на майдані.

— Достатньо. Тіло там, — Ма показала на двері збоку.

Талавір хотів продовжити розмову. Ніколи до того він не думав про Дешт

як про територію з історією. Він шукав власні спогади й не замислювався про

місце, де їх втратив. Але за стіною був Рябов — мета