Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Сергій був не проти. Чай набув неприємного відтінку. Після випитої горілки, цей напій не смакував.

– А нема, нічого суттєвішого?

Василина дістала з холодильника відкорковану пляшку коньяку. Порізала лимон. Випили.

– Ти про чоловіка розповідала.

– Андрій, він чуйний і добрий. Але я відчувала, що він звинувачував мене. Хай навіть підсвідомо. Можеш уявити наше полегшення, коли народилась здорова дівчинка. Здавалось немає меж щастю. Але в трирічному віці, діагностують аутизм. Я щось таке наче відчувала, та й після того помилкового діагнозу вже була психологічно сильніша. Тож коли почула про діагноз навіть не здивувалась. А Андрій знову почав мене звинувачувати. Маю на увазі підсвідомо. Він ніяк цього не проявляв, зовні у всякому випадку.

– Здається, що це ти собі нафантазувала про чоловіка, – сказав Сергій після чергової чарки, – сама себе звинуватила, а приписала це йому.

– Мабуть, ти правий. Та якби не було, мені довелось навчитись жити по-новому.

Василина розповідала про життя з особливою дитиною, про недосконалість медицини, про людську байдужість, навіть жорстокість. Про неймовірні ціни на ліки та препарати, про реабілітаційні програми, які майже не допомагають. Про відсутність профільних спеціалістів. Сергій думав і дивувався силі цієї жінки.

Пригадав Катю, яка виросла без батьків, згадав як перемагала хворобу матір.

– Я намагалась зрозуміти, що саме не так з цими дітьми. Я не про діагноз, я про те, чому вони не такі, в чому їх особливість. Схоже, що ми за маскою своєї нормальності не здатні розгледіти, чи зрозуміти їх. Нам важливо те, що навкруги нас. Арішкі важливо те, що всередині. А інколи мені здається, що вона здатна зазирнути в якийсь інший, паралельний світ. Розумієш?

– Розумію, – сказав Сергій виринаючи зі своїх думок.

Василина поставила турку, щоб заварити каву. Сергій налив залишки коньяку. Випили.

– Жінки сильніші за чоловіків. Ви вмієте жити. Ви здатні всупереч всьому триматись за дітей, за рідних. Хай навколо все палає, а ви хвилюєтесь про спокій у своєму домі. Дивлюсь на тебе і не розумію, як ти можеш зберігати спокій. Я так не можу. Я так не хочу.

Останні слова промовив зі схлипом. Василина саме наливала йому каву, він відвернувся, щоб вона не побачила мокрі очі. Жінка тримаючи в одній руці турку, погладила його по голові. Цей дотик забрав у нього останні сили стримуватись. По дитячому переривчасто вдихнув, обійняв її за талію, занурився обличчям в груди.

Якийсь час вони не рухались. Вона стояла з киплячою кавою в руці. Інша рука вже не гладила, притискала до себе чоловіка. Він сидів на табуретці, тримаючись за Василину, наче знайшов точку опору.

Губи втислись в груди, турка впала, густа кава розповзлась, поглинаючи застарілі тріщини на скатертині.