Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Біля мисок з борщем лежало печиво з медом зверху. Досить дивне сусідство.

– Так треба, – безапеляційно пояснила Сніжана Петрівна, всі захрустіли печивом.

Після борщу, їли картоплю з курячими стегенцями. Розмова під ситну їжу та алкоголь пожвавішала. Жінки балакали про все на світі й ні про що. Така здатність годинами розмовляти та нічого не сказати дивувала Сергія і розслабляла. Він вперше після Катиної смерті відчув себе живим. Наче дружина саме сьогодні звільнила його душу. Не повністю відпустила повітряну кульку в небо, а замість хвостика тепер тримала на довгій нитці, дозволяючи вітру загравати з нею.

Чай з цукерками не зацікавив Аріну, вона пішла прогулятись кімнатами. Сергій слідом.

Дівчина наче не помічала, що біля неї ще хтось ходить. Вона щось видивлялась у візерунках на шпалерах, гралась з дверима. В кімнаті Сніжани Петрівни зазирнула під ліжко, а в Сергієвій кімнаті дістала з під тумби кулькову ручку.

Це була ручка Каті. Сергій взяв її, йому здалось, що він навіть відчув аромат Катіних духів. Дивився на ручку, пригадуючи як Катя складала списки покупок. А коли не стало Каті, зникла і ручка. Аріна знайшла.

Сергій вже хотів втрутитись коли дівчина почала знімати з люстерка простирадло, та його зупинила, щойно увійшовши до кімнати, Сніжана Петрівна.

– Сороковини. Вже час знімати. Нема її вже в домі. Пішла.

– Ну нам вже час, – сказала Василина, яка теж щойно увійшла до кімнати й спостерігала за діями доньки.

– Подорожню і до побачення, – Сніжана Петрівна жестом запросила всіх на кухню.

– Та досить вже,  – запротестувала Василина

– Ні–ні, так треба! – видвинула свій беззаперечний аргумент Сніжана Петрівна.

Тремор в руках матері зник.

Василина відмовилась від таксі, а Сніжана Петрівна спорядила Сергія проводити дівчат. На вулиці було сухо і прохолодно. Прогулянка приносила задоволення. Тиша навколо була такою, що не хотілось її порушувати. Йшли мовчки, але не відчували ніяковості.

Та вже біля під’їзду розпочався дощ. З набіглої хмаринки линула холодна злива, що вмить промочила одяг наскрізь.

– Ходімо в дім, – Василина взяла Сергія за лікоть, і потягла його за собою в під’їзд.

Вони швидко забігли на другий поверх, але біля дверей у квартиру Василина пропустила вперед Арішу.

– Вона завжди перша входить, – сказала жінка.

Сергій вже знав, що дівчина живе у своєму власному ритмі, для неї кожна дія ритуал. От і зараз вона увійшовши в передпокої скинула з себе чобітки, наступаючи на п’ятки. Потім великим пальцем лівої руку повела по стіні, по засмальцьованій доріжці, що блищала від постійного шліфування. Передпокої розгалужувались ліворуч і праворуч. Дівчина звернула наліво, зникла з поля видимості, потім з’явилась тягнучи пальцем вже по стіні, що була перед очима Сергія. Знову зникла за поворотом коридору.

– Сергію, справа ванна, там рушник.

Він пройшов до ванної кімнати, відмітивши про себе що смужка на стіні видніється тільки від лівої руку. Схоже дівчина, коли входила тягнула пальцем від вхідних дверей, ліворуч до туалету і кухні, та звернувши праворуч до кімнати Василини, і потім вже до своєї кімнати. Двері були чисті, тож дівчина проминала отвори дверей.

Коли вийшов з ванної кімнати з зеленим байховим рушником на голові, зіштовхнувся з Василиною, яка саме вийшла зі своєї кімнати. Вони виявились майже одного зросту. Рушник впав на підлогу і кинувшись підіймати вдарились головами.

– Вибач, – сказав Сергій, ховаючи погляд в рушник.

– Заходь в кімнату, – Василина показала на відчинені двері, – там на ліжку халат, шкарпетки, капці мого ммм покійного чоловіка. Перевдягнись. Бо весь мокрий. Я поставлю чай.

Перевдягнувшись Сергій побачив що з кутка кімнати на нього дивиться чоловік з сивиною та глибокими залисинами. Халат на ньому задовгий, теліпається по підлозі, і водночас замалий в плечах, тому розхристаний на широких лисих грудях. Схоже, люстерко Аріша розкрила ще раніше, або й взагалі не накривали.

Засвистів чайник, Сергій стрепенувся, пройшов на кухню.

– Присядь, зараз заварю чай, – Василина оглянувши чоловіка, відвернулась ховаючи посмішку, – поп'ємо чаю поки твій одяг підсушиться.

Сергій тримаючись за пояс халата дивився в її пряму спину, на її впевнені рухи.

– Серьож, – жінка наче відчула погляд, – ти щось мені хочеш сказати?

– Я не розумію, як у тебе все так виходить, – почув він свій хрипкий голос, – розумієш про що я?

– Як я живу наче в мене нічого не трапилось? Як мені вдається вдавати наче все добре? Чому я не переймаюсь через втрату чоловіка? Ти про це?

Голос її залишався спокійним до останнього слова, яке пролунало через тихий схлип.

– Ну так. – Сказав Сергій, вдячний, що вона сама сформулювала його запитання.

– Це називається загартовування. Ще до народження Арішки, лікарі діагностували високу ймовірність синдрому Дауна. Так почався мій процес загартовування. Довелось пройти через істерику, через сварки з чоловіком. Розумієш, він у мене добрий. Був. Ти не проти, якщо я додам в чай лікер?