Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

У прихованому селищі нічого не змінилося: присадкуваті хати з мохом на гонтах, густий запах худоби, каламутні плівки на віконцях. Із кривих димарів кучерявився дим, а дивно вбрані люди, схожі на ожилі гравюри історичних трактатів, при зустрічі низько вклонялися Аскольду. Живий уламок зниклої епохи.

— У такому разі радше не змушувати його чекати, — виснував характерник.

— Мудре рішення. Аскольд проведе до стежини, а далі Северин рушить сам.

Обряди тут лишалися незмінними. Втім, на те вони й обряди.

— У Аскольда є запитання, — волхв обережно поглянув на характерника.

Невже й мені якусь дівчину запропонує, подумав Северин, і одразу подумки почав підбирати слова для ввічливої відмови.

Аскольд спинився і здійняв костура вгору.

— Мене тривожить небо, — костур намалював кілька ліній, перекресливши небо навскіс. — Плавучі рибини. Коли Аскольд іще не прийняв цього імені, у хмарах літали самі лише птахи. Зараз там пливуть великі рибини.

Он воно що! Характерник полегшено зітхнув.

— Ти маєш на увазі повітроплави, — кивнув Северин. — Так, їх щороку більшає. Зараз у розпалі велика війна — напевно, над вами пролягає якийсь маршрут.

— Аскольд не міг повірити, що люди побудували велетенські рибини, які пливуть у небі. Ми живемо тут, як жили наші предки вісім сторіч тому. Вони ховалися у цьому лісі, плекали пам'ять, а ми шануємо їхні традиції і живемо за тими заповітами... А великий світ змінився так сильно, що нашої уяви не вистачає.

— Світ постійно змінюється, — Чорнововк знизав плечима.

— Ви живете власним життям. Тебе бентежать повітроплави?

— Нас можуть викрити, — змахнув руками Аскольд. — Чари Володаря лісу захищають від непроханих гостей, але не рятують від небесних очей. Коли рибини помітять нас, сюди линуть незапрошені гості, і вони знайдуть шлях усередину.

— Так, — погодився Северин. — Це може статися.

Живий Аскольдів розум сподобався характернику. Чимось він нагадував попереднього волхва, та водночас був рішучішим.

Вони проходили повз головний майдан селища, де на чільних місцях бовваніли шість темних ідолів. Аскольд навіть не поглянув на них, зосереджений на розмові.

— Я чув, що віра Христа має багато гілок, — сказав волхв.

Древні боги не схвалили б цієї розмови.

— Є гілка Риму, є гілка Костянтинополя, є інші, відбруньковані від них, але чимало таких спиляли, — Северин зацікавлено глянув на Аскольда. — Навіщо тобі?

Той мовчки супив тонкі брови, допоки не привів гостя до свого саду. Звідти до сакральної галявини вела стежина волхвів.

— Велика таємниця, — прошепотів Аскольд, хоча поблизу не було ані душі. — Нехай ці слова лишаться між нами.

— Слово честі.

— Аскольд роздумує над тим, як відкрити селище світові.

Тільки-но він це промовив, як костур упав долі, а волхв обіруч схопився за голову, наче його скроні пронизало нестерпним болем. Борлак судомно застрибав угору-вниз.

— З тобою все гаразд? — Характерник стривожено схилився над скрученим волхвом.

Той квилив і ледь чутно стогнав кілька секунд.

— Ні, — Аскольд розплющив очі, в яких лопнуло кілька судин, судомно ковтнув повітря. — Інші не схвалюють цього бажання.

— Інші?

— Аскольди. їхні духи живуть у мені після доторку старого, — волхв скривив зблідле обличчя, потягнувся і неквапом підняв костура. — Ті, що були до мене. їхня мудрість допомагає, коли Аскольд чинить правильно... Карає, коли Аскольд відхиляється... Від того, як має бути за задумом.

Скидається на голос Звіра, подумав Северин.

— Але Аскольд не відступиться, — волхв сперся на костур і гордо випрямив спину. — Наближається час змін.

Чорнововк відчув глибоку приязнь до цього молодика.

— Епоха Володимира минула. Навряд чи до вас прийдуть хрестити силою, — тут Северин згадав про хортів Святого Юрія і додав: — Проте всіляке може трапитися.

— Наші пращури мали, куди тікати, — Аскольд дивився повз Северина, ніби звертаючись до незримих духів: — Ми — ні.

— У селищі знають про твій задум?

— Це таїна! — прошепотів волхв. — Я знаю достоменно: всі будуть проти, дуже злякаються... Аскольд переконає, коли прийде час. І зробить, як вважає за потрібне.

Цей молодик безперечно заслуговував на повагу.

— Сміливий вчинок, — похвалив Северин.

— Необхідний вчинок, — волхв обернувся до селища за спиною. — Сотнями років ми жили на вістрі. Не вимерли справжнім дивом... Чи волею богів. Волхви постійно вели записи родичання, аби не змішувати кров... До слова, Северин не хотів би розбавити її власною? Бодай кількох жінок?

Тільки він забув про це!

— Моя дружина буде проти, — відповів Северин твердо.

— Навіть проти однієї?

— Навіть проти однієї.

— Шкода, — Аскольд зітхнув. — Ми змушені животіти... А світ змінився так сильно, що більше не можна покладатися на диво, богів чи Володаря лісу. Я поважаю своє коріння, я пам'ятаю своїх пращурів. Але ми мусимо змінитися, або зникнемо назавжди.

На цьому волхв уклонився і пішов до новенької прибудови — мабуть, того самого сховища для книжок. Чорнововк усміхнувся: сміливий задум молодого лідера сподобався йому. Северинів задум був не менш зухвалим.

Час зустрітися з Володарем лісу.

Характерник перевірив, що дістав саме срібну кулю, зарядив подарованого дружиною піштоля. Лісовик — свавільне і жорстоке створіння, його норов непередбачуваний, як травнева злива. Разом із іншими «князями», як називав їх у щоденнику колишній осавула потойбічників на прізвисько Блукач, лісовики вважалися одними з-поміж наймогутніших створінь, які жили у людському світі. Якщо Володар лісу працює на Ґадру, то справи Чорнововка кепські, і постріл сріблом може дати шанс на втечу.

Кроки плямують тишу. Стовбури обабіч стежки — колони у древньому храмі. Під ногами пульсує серцебиття древнього, темного, народженого задовго до роду людського лісу. Повітря задушне, бо вітер не наважується податися в ці мовчазні лабіринти. Кліть переплетеного гілля ковтає світло. Від землі пахне прянощами, невідомими