Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

— Не чув.

— О! Наш шляхтич — знаний пустун, — реготнув Гнат. — На нього повісили всі злочини нашої ватаги, тому нині брат гетьмана — один із найрозшукуваніших оприхів Гетьманату. Сотня дукачів за мертвого чи живого! Один в один ціна, яку давав схиблений магнат за полонених характерників. Пригадуєш того виродка?

— Яструбине гніздо.

Маєток багатія Борцеховського, ситна вечеря, холодні ланцюги, відрубана голова Вишняка, нічна втеча, пронизана кілком нога, перший стрибок до Потойбіччя, роздерті мисливці, кінна гонитва, скрегіт клинка по черепу...

— На диво, Малюка ніхто досі не здав, — перебив спогади Гнат. — Хоча я готовий закластися, що чимало вояків упізнали в ньому розшукуваного Циклопа. Проте, може бути, вже й здали — я давно новини не читаю.

— Знайди його, Енею. Ми зберемося у Чортківському маєтку наприкінці травня.

— Якщо чортківські землі до того часу не стануть черговим улусом Орди, — відповів Гнат. — Добре. Я передам звістку, але не обіцяю, що Малюк прибуде. Він схиблений на цій війні.

— Мій задум сприятиме перемозі.

Обидва замовкли. Гнідий наполегливо тицьнувся носом у Северинове плече.

— Відпочити хоче, — Бойко вказав на коня. — Шарканя собі Катря привласнила?

— А то ти її не знаєш.

— Як там моя небога?

— Така кмітлива мала, — Северин усміхнувся. — Потроху звикла до незнайомого дядька... Коли визнала татусем, аж від серця відлягло.

— Пощастило, — Гнатові очі згасли. — Остапчик мій рік чи два звикав до того, що дядько, який приїздить раз на місяць — то рідний батько. І як йому тепер там ведеться?

Северин мовчав, але Гнат і не потребував відповіді.

— Батьківство змінює назавжди, — провадив він. — Малючок, який без жодної кривої думки лупає на тебе величезними оченятами, і ти готовий кістьми полягти, аби в тих оченятах не було сліз... Зростає, змінюється, сміється, і від того сміху твоє сране беззмістовне життя наповнюється бодай якимось сенсом...

Брат Еней мотнув головою, і швидко потер долонями шкіру під очима.

— Треба випити. Медовуха в хаті, а ми тут на холоді сраки морозимо! Вип'єш зі мною, пропаща твоя душа?

— Залюбки, брате.

Гнат усміхнувся.

— Дай уже привітаємося, як належить.

Характерники обійнялися. Від Гната відгонило потом, перегаром і відчаєм.

— Ми подумки поховали тебе... Зневірилися. Відчай бринів у повітрі, як під час пошуків Савки. Пригадуєш? Але заради Катрі вголос того не промовляли. І ось ти тут, погризений Потойбіччям, на вигляд, як лайно, зі своїм божевільним задумом, — Гнат розімкнув обійми.

— Ти теж на вигляд, як лайно.

Бойко безсоромно почухав у паху.

— Так і задумувалося. Адже у хортів є описи нашої зовнішності, — він поглянув за плече Северина. — Ти диви! Христя розповіла Аскольду про твоє прибуття.

Розмахуючи здоровецьким костуром, до них сягнисто крокував молодий чоловік — довготелесий, худий, у вовняній хламиді сірого кольору.

— Його посланець має поважний вигляд.

— А, ти пропустив, — ляснув по лобі Гнат. — Старий сконав! Його попіл давно розвіяли. Ось цей хлоп — новий Аскольд. Чимчикує особисто привітатися з почесним гостем.

Образ волхва не пасував до цього юнака. На Севериновій пам'яті лишився старигань із сивою бородою, який зустрів його при перших відвідинах прихованого селища — щирий, трішки наївний, завжди жадібний до новин із зовнішнього світу... Його місце посів один із трійці прислужників, обраний старим Аскольдом на ложі смерті.

— Приємний хлоп. Дружній, цікавий, — розповів Гнат. — Варган улітку якимось бісом цілого воза книг допер, то Аскольд ледь не напудив у плані від щастя. Навіть прибудову біля своєї хати звелів поставити заради тих книжок.

Молодий волхв зупинився за декілька кроків до характерників і вклонився.

— Вітання. Аскольд радий бачити воїв-вовків.

По-юнацькому високий голос, який чудово звучав би на сцені опери. На тонкій шиї, всіяній ріденькими паростками щетини, смикався великий борлак.

— Навзаєм, — Чорнововк простягнув руку.

Аскольд переклав костура до лівиці, потиснув долоню коротко і твердо.

— Северине! Шана тобі. Аскольд вітає з поверненням. Ми бачилися роки тому, коли ваша поява врятувала нас від гніву Володаря...

Він розмовляв українською значно краще за попереднього Аскольда.

— Я тоді мало кого запам'ятав, — відповів Северин.

— То було давно, — юнак усміхнувся.

Він мав ту дивну зовнішність, що спантеличувала будь-кого, хто намагався визначити його вік. Двадцять? Двадцять п'ять? Тридцять? Чорт зна. Питати було недоречно.

— Аскольд перепрошує за втручання, але мусить говорити з Северином наодинці, — продовжив волхв поштиво. — Можемо піти до селища разом?

Северин зиркнув на Гната.

— Йди-йди, я конем займуся, — махнув рукою той. — Їдла нам якогось намудрую.

— Штани знайди для початку.

— Давно ніхто не турбувався про мою сраку, — манірним помахом мізинця Гнат змахнув невидиму сльозу. — Це так зворушливо. Люблю тебе, брате!

Волхв усміхнувся, Северин реготнув, і на тому вони рушили дорогою до селища.

За кілька кроків Аскольд повідомив, не спиняючись:

— Володар лісу хоче бачити Северина.

Костур постукував по холодній землі.

— Володар наказав передати це послання до перших снігів, — молодий волхв пильно вглядався у громаддя дерев за селищем. — Вої-вовки приходили, але Северина серед них не було. Нарешті завітав.

Чорнововк бездумно потер куксу великого пальця — дурна звичка, що завелася після втечі.

— Нині майже середина весни.... На твою думку, він і досі чекає на мене?

— Аскольд певен, що Володар чекатиме там, де ви зустрілися вперше.

Що ховається за цим запрошенням? Новий Ґадрин підступ?

— Чого йому треба? — спитав Северин.

— Аскольду невідомо, — відповів волхв. — Володар лісу наказує. Не пояснює.