Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

тутешнім людям. Стеляться спогади: як він ходив тут джурою без золотої клямри, як у тіні споконвічних дерев відчував власну мізерність, як постать вчителя притлумлювала глибинний страх...

Захара вбито. Осавул вбито. Бозна-скільки вбито у битві за Буду. А скільки ще полягло, поки він скнів у потойбічному полоні?

Стежка волхвів привела до невеликої галявини, чий простір обіймала огрядна кам'яна брила. Володар лісу чекав його перед олтарем: жива гора різноманітного зілля, величезні лаписька до землі, довгі гострі пазурі, древній лосячий череп, прикрашений пожовклими первоцвітами. Кремезну постать огортала хмара запахів: свіжа глиця, волога земля, опале листя, солодкава гниль... Очниці черепа палахкотіли зеленим сяйвом і лихим передчуттям.

Северин уклонився, стискаючи руків'я піштоля.

— Прийшов, — проскрипів лісовик. Він стояв за кілька кроків, але його владний голос шепотів прямо на вуха: — Ґадра шукає тебе.

— Знаю.

Після втрати половини великого пальця Северин тримав зброю гірше. Але досі був спроможний на влучний постріл за десять кроків.

— Мені байдуже, — зелені очниці спалахнули. — Вона не має влади у цьому світі. Я тут володар!

Однією турботою менше. Характерник відчув, як невидимий погляд промацує його від маківки до ніг.

— Швидко постарів. Люди як метелики. Народжуються, гаснуть. Був щеням, повернувся вовком, — чудовисько вказало на нього довгим пазурем. — Згасаєш. Тіло отруєне Потойбіччям... А я пашію життям! Ліс — моя плоть, моя сила.

— Ти кликав мене, — мовив Северин.

— Ти почув, — лісовик відійшов від олтаря, закритого його плетеним тулубом. — Хочу повернути.

На камені розпластався дебелий білий вовк. Його бік здіймався і спадав у ритмі глибокого сну. Северин відчув, як до обличчя линула кров: за всі роки, що минули відтоді, він згадав про цього вовка щонайбільше тричі. Ніби пам'ять вичистила пляму негідного вчинку.

— Не став справжнім вовком. Забагато людини, — Володар махнув лаписьками. — Забирай. Щоб запаху його більше тут не було.

Не чекаючи на Северинову відповідь, лісовик схилив рогатого черепа до білого вовка.

— Геть, — характерникові здалося, наче потвора дмухнула на хижака, — Ніколи не повертайся.

Лісовик розвернувся, а хаща враз розступилася перед ним.

— Почекай-но, — гукнув Чорнововк. — І це все?

Володар лісу спинився. Не рухаючи тулубом, обернув до сіроманця череп, немов пугач.

— Більше не приходь. Наступної нашої зустрічі хтось помре, — почувся лункий скрегіт, що, напевно, слугував лісовику сміхом. — Прощавай, людино-вовче.

На тому Володар лісу зник, огорнутий обіймами весняних дерев.

Повітря над олтарем захиталося. Вовчі обриси попливли, репнули, хутро поплямувало кров'ю й розлізлося — менше, ніж за хвилину, на камені лежав чоловік із надзвичайно блідою шкірою та білим волоссям. Навіть брови перевертня були білими. Чоловік застогнав, розплющив очі з червоними райдужками, примружився і закліпав, допоки не пристосувався зір. Поглянув здивовано на свої руки, торкнувся нігтями щоки, обережно лизнув кров між пальців, гризнув власного зап'ястка і жалісно заскавучав, намагаючись вбратися у роздерте перетворенням хутро.

— Агов, — покликав характерник.

Колишній вовк завмер, готовий відбити напад. Напружив м'язи, загарчав погрозливо, закопиливши високо верхню губу. Северин прибрав піштоля і продемонстрував руки долонями догори.

— Я прийшов із миром, — мовив заспокійливо. — Давно не бачилися, Максиме Вдовиченку.

Гарчання стихло, і тінь пробігла у червоних очах. Людська свідомість не згасла — він досі пам'ятав своє ім'я!

— Максим Вдовиченко, син Ярослави та Романа Вдовиченків, — нагадав Северин.

Альбінос здивовано витріщився — зовсім як Оля, коли він показував «чари» зі щезальним у кулаці великим пальцем.

— Я не ображу тебе.

Максим кілька разів розтулив і стулив рота, наче риба, викинута на берег. Намагався щось вимовити, але натомість проскімлив.

— Потроху, потроху, — Северин зробив крок назустріч. Максим не ворухнувся. — Не силуй себе! Слова помалу повернуться.

Аби не налякати Максима різким рухом, характерник повільно скинув опанчу, взяв у витягнуті руки і зробив іще кілька обережних кроків.

— Початок квітня видався прохолодним. Замерзнеш без одягу.

Альбінос смикнувся, коли Северинові руки наблизилися впритул до нього, але дозволив загорнути себе в опанчу. Зіщулені очі дивилися з підозрою. Чорнововк підняв руки і позадкував.

— Бачиш? Я не бажаю тобі шкоди. Спокійно, спокійно...

— Ти... ти...

Максим промовляв непевно, наче дитина, що намагається опанувати перші склади. Чоло зосереджено насупилося.

— Я — Северин Чорнововк. Пригадуєш мене?

Альбінос протер кулаками очі. Кліпнув кілька разів.

— Зір у тебе тепер інший... Людський. Ти звик до вовчого, тож зараз усе різниться, — пояснив Северин.

Максим глибоко вдихнув повітря носом.

— Багато запахів зникло, інші ослабли. Вітаю у людському тілі.

Альбінос шморгнув носом, закинув голову і жалібно завив, проте змовк, щойно зачувши власний голос.

— Розумію, — продовжував Северин. — Ти був вовком. Забув старе життя і не бажав повернення. Але Володар лісу вигнав тебе. Ти — знову людина.

Максим уважно роздивився Чорнововка. Погляд його був недобрий.

— Хто. Ти?

Він хотів спитати більше, але не знайшов потрібних слів.

— Я все розповім. Слухай уважно, і згадаєш минуле. Я говоритиму довго. Хочеш пити?

— Ні.

Максимові слова нагадували гарчання. Червоні очі з-під білих брів дивилися з недовірою. Чорнововк зітхнув і взявся викладати.

— Мене звуть Северин. Ми з тобою, Максиме, були друзяками дитинства. Але після Рокошу наші родини — родини Чорнововків і Вдовиченків — ворогували. Сірий Орден проти Вільної Зграї, кривава Вовча війна... Пригадуєш? Твій батько, Роман Вдовиченко, і моя мати, Ольга Чорнововк, загинули при спробі залагодити перемир'я. Розбрат продовжився, і Зграя таки зазнала поразки. Твоя мати забрала вас із братом за кордон. Потім, через кілька років, ви вдвох повернулися. Мій батько вистежив і намагався вбити вас, але прикінчив лише твого брата Святослава. Тієї ночі ти вибіг прямо на мене. Я не знав, що то був ти, батько обманув мене...