Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— Ліки від забуття, — підтвердила Інара. — Отож, чому я тут? Павло так часто дзвонив моїй помічниці, що вона ледве не встановила на його номер тишу як рингтон. 

— Ви здогадуєтеся чому, — відповів Едем. 

— Я здогадуюся, що всі політики брешуть, але все одно йду на виборчу дільницю. Я здогадуюся, що болітиме дужче, аніж обіцяв стоматолог, але роззявляю рота ширше. Я здогадуюся, що мої молитви не будуть почуті, але все одно шепочу їх. Я здогадуюся багато про що, але волію не висновувати свої рішення зі здогадок. 

Офіціант приніс круасан і какао. Паштет відклав виделку, витер кутик рота й приготувався зачарувати співрозмовницю. 

— Інаро, у нашій музичній індустрії існує багато непоганих гуртів, хороших теж вистачає, є жменька найкращих, але легенда — одна. І її фронтмен — перед вами. Ми певні, що ніхто краще за нас не зможе разом із U2 представити нашу країну світові. Дайте нам шанс це довести. Ми заслужили цю можливість роками тяжкої праці, сотнею композицій, тисячею концертів, сотнею тисяч кілометрів, проведених у турах, і мільйоном проданих альбомів. Ми зуміємо написати пісню, яка підніме паралізованого з ліжка, яка зможе розсіяти тумани, яка засяде у вашій пам’яті так само міцно, як нав’язлива реклама з дитинства. Уся наша історія доводить, що ми зможемо це зробити. А моя полум’яна промова свідчить про те, як сильно ми цього прагнемо. 

Інара відпила какао. 

— Промова справді полум’яна, а мільйон альбомів вражає. «Часу немає» — легенда не тільки в музиці, — це легенда іміджу, зразок того, як правильно вибудувати свою публічну стратегію. Після вашої промови, Павле, я розумію, чия це заслуга в другу чергу. А в першу — вона, звісно ж, ваша, Олесю. А як щодо каверів, оскільки ми вже про них заговорили? Скільки європейських каверів є на ваші пісні? 

— О, їх досить багато, — відповів Едем. — Ми можемо банально набрати в пошуку Youtube — і ви побачите, скільки переглядів вони збирають. 

— Какао, до речі, тут хороше. Рекомендую на майбутнє. Давайте конкретніше — скільки каверів існує на якусь із пісень вашого останнього альбому? 

Едем і Паштет перезирнулися. 

— Ми воліємо називати його крайнім, а не останнім, — зауважив Паштет. 

— Я певен, що немало, — відповів Едем. 

— Певні, але не перевіряли. А от я перевірила. Один. Півтори тисячі переглядів. Чому так? Бо люди люблять ваші старі речі. Де той божественний вогонь, який вів вас п’ять років тому? Вибачте мені ту страшну річ, яку я вам скажу, Олесю, але ви його розгубили. А ви, Павле, ви не відчули, як змінилася музика ваших підопічних? Як із незграбної, але такої живої вона перетворилася на точно вивірену, у дусі сучасних тенденцій і… холодну. Тому коли ви говорите, що піднімаєте мертвого з могили… 

— Паралізованого з ліжка. 

— Нехай і так. Але я всерйоз сумніваюся, що піднімете. Якщо ви можете надихати своїми новими піснями, то чому вже кілька років цього не робите? 

Паштет застукав виделкою по краю тарілки. 

— Пробачте, відійду на хвилину, — він підвівся. Паштету потрібен був час, щоб отямитися. 

Інара кивнула, сприймаючи це як відповідь на свій випад, і взялася за круасан. 

— Сорочка зім’ята так, як це буває, коли її щойно вийняли з упаковки, — сказала вона Едемові. — Кишені піджака зашиті. А брюки трохи довші, ніж потрібно. Дзвінок Павла застав вас не вдома, і ви доклали максимум зусиль, аби мати гарний вигляд переді мною. Мабуть, я мала бути менш різкою. 

— Вам краще сказати це Павлові. 

— Але, дідько, ви ж самі мусили замислитися! Я не вірю, що талант зникає, але в те, що людина перестає шукати, дуже навіть вірю. Сьогодні у вас пресконференція, але я можу без грубих помилок переказати вам її суть. Де вогонь, коли довкола океан передбачуваності? 

— Упевнені, що зможете? 

— Упевнена. 

— І вогню в ній не буде? 

— Лише безкраїй океан. 

— Якщо так, приходьте послухати, і я здивую вас. 

Інара наче очікувала на таку пропозицію. 

— Згодна, але тоді послуга за послугу. Якщо я витрачу час на вас — ви витратите час, щоб сьогодні з’їздити зі мною в одне місце. У музичний магазин, вибрати підходящу гітару моєму… е-е, племіннику. Згода? — вона струсила з губ крихти круасана і простягла долоню. 

І Едемові довелося докласти чимало зусиль, аби без тремтіння потиснути руку жінці, якої він не торкався вже п’ятнадцять років. 

— Після пресконференції. 

Повернувся Паштет, не засмучений, але замислений. 

— Якщо ви такої невисокої думки про гурт і зарані хотіли нам відмовити, навіщо взагалі треба було зустрічатися? — запитав він Інару, яка порпалася в своєму гаманці. 

— Я ж іще не сказала «ні», — відповіла Інара й пішла, залишивши під чашкою гроші за свій сніданок. 

Паштет простежив, як за нею зачинилися двері ресторану, відломив шматок круасана з її тарілки і спитав у підопічного: 

— Ти щось розумієш? 

Едем розумів: Інарі потрібна була хороша гітара. 

А Едемові потрібна була відповідь на запитання: що ж сталося п’ятнадцять років тому, коли Інара його покинула? 

У травні Інара перестала писати Едемові листи. Він готувався до іспитів, і з особливим нетерпінням чекав заповітного конверта, який міг би його відволікти від навчання. Він не ображався, розумів, що Інара мусила з головою пірнути в курсову, і річ навіть не в тому, щоб написати коротку записку, — проблема в часі для походу на пошту. Штурмуючи підручники, Едем іноді виявляв, що хитре плетиво права не може втримати його думок — вони малювали пасторальні картини літніх канікул, і рядки танцювали перед його очима безглуздим набором знаків. Але ось уже складено іспити і придбано квиток. Недільного ранку автобус випускає Едема на перон. У нього великий рюкзак і ще більші надії. 

Інара винаймала кімнату на Оболоні, у самотньої бабусі. Едем і не помітив, як за розмислами про те, чи не краще спершу поїхати до друга, прийняти душ і залишити там важкий наплічник, опинився на синій гілці метро. 

Купивши букет польових квітів, він рушив поміж багатоповерхівок на наскрізних підпірках. Вони сотні разів бродили з Інарою цими доріжками, пили воду з кюветів, спускалися до набережної або, зайнявши вільну лавку, читали одне