Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

Консьєржка знала Едема, тож, помахавши їй букетом, він злетів на четвертий поверх. Господиня квартири прокидалася рано, але — якщо й спала — хіба для закоханого має значення чийсь сон? 

Дзвінок тріскотів, наче гиря, якою совають по битому склу. Старенька відчинила відразу ж — у махровому квітчастому халаті, у хустці та вовняних шкарпетках — їй завжди було зимно. Вона примружилася, упізнала Едема, і він зрозумів: щось трапилося. 

Вони не сказали одне одному жодного слова. Старенька висунула шухлядку трюмо в коридорі й простягла Едемові запечатаний конверт. Наче в якійсь театральній постановці, Едем забрав чотирикутник без підпису. 

Він вийшов із під’їзду, не відповівши на запитання консьєржки. Пройшов повз дитячий майданчик і припарковані автомобілі, терпляче дочекався, поки світлофор блимне зеленим, спустився до набережної Дніпра. Річка була на місці. Едем залишив рюкзак і квіти на парапеті, умостився на камінь біля води і надірвав конверта. 

Інара була небагатослівна. Вона повідомляла, що час, проведений із Едемом, був найкращим у її житті, але вона зустріла іншого, покохала його, їде з Києва, просить пробачити її й не шукати. 

Едем перечитував листа знову і знову. Він не міг осягнути написане. Востаннє вони бачилися три місяці тому, і їхнє щастя тоді було безхмарним. Йому стало гаряче від думки, що поведінка Інари, її поцілунки та сміх тоді були вже грою, — аж не може новий роман спалахнути за нещасні три місяці й перетворити на попіл стосунки, які здавалися витесаними на граніті. 

Едем зробив єдину спробу відшукати Інару — вирушив у її виш. І дізнався, що вона забрала документи і щезла в невідомому напрямку. Щоб через п’ятнадцять років з’явитися в його житті знову — з чужим прізвищем, але з тією ж самою гордовитою поставою та сузір’ям веснянок на обличчі. 

Прессекретарка Олеся Міцного зустріла Едема перед входом у будівлю, де через кілька хвилин мала початися пресконференція «Часу немає». Плями на її щоках пояснили Едемові: досі ще такого не траплялося, щоб Міцний прийшов на зустріч із журналістами, не обговоривши з нею стратегію заздалегідь. 

— Де ти був? — обурилася вона. 

— Треба було роздрукувати деякі документи, — він постукав по течці під пахвою. — Не хвилюйся, все буде добре. 

Він і сам устиг повірити в це. Махнув рукою незнайомому перехожому, який привітав музиканта, і, нагадавши собі, що він — Олесь Міцний, потягнув скляні двері. 

Шляхом до конференц-зали він устиг дати два коментарі всеукраїнським телеканалам — для Міцного то була звична справа. Едем за свою адвокатську кар’єру зустрічався з журналістами нечасто, але достатньо, щоб привчити себе не хвилюватися при ввімкненій камері й говорити короткими реченнями, які потім буде зручно монтувати. 

Ударник, бас-гітарист і клавішник уже розташувалися за столом, навмисно обравши місця навпроти табличок із іменами сусіда. Це була їхня давня гра — дурити журналістів, а потім вишукувати в мережі, кого ж із них підписали чужим ім’ям. Приміщення на сто місць не було заповнено й наполовину, але це не привід вважати пресконференцію провальною: її транслювали онлайн. Тому зала зазвичай набивалася тележурналістами, яким потрібна була ексклюзивна картинка, кореспондентами, що прийшли із заздалегідь підготовленим запитанням, і студентами. Решта строчили новини, не відходячи від офісного комп’ютера. 

Присутні пожвавилися, коли Міцний зайшов і почав тиснути руки музикантам. Фотографи метали спалахи на сцену. 

— Як твоя нога? — спитав бас-гітарист, і Едем згадав, що минулої суботи Міцний розтягнув ногу на баскетбольному майданчику. Він постукав по стегну, даючи зрозуміти: вже не болить. Прессекретарка провела його до порожнього крісла, наче він міг кудись утекти. 

Едем простягнув їй флешку. 

— Передай це чоловікові за проєктором. Тут фото, його треба буде вивести на екран, коли я подам знак. 

— Що за фото? — прессекретарці не подобалися сюрпризи. 

— Хлопця, якого ти не знаєш. Узагалі-то ніхто його не знає. 

Едем вивчав залу. Єдина людина, обличчя якої не можна було розгледіти, — чоловік у бейсболці, що заглибився в телефон. Інари не було. Не прийшов і Паштет, але це робилося навмисне — так продюсер ставав тросом страховки на випадок форс-мажору: якщо якесь запитання виб’є членів гурту з колії, прессекретарка переадресує його відсутньому продюсеру, а значить, буде шанс скоротити іміджеві втрати. 

Наймолодшим і найсимпатичнішим учасником гурту був клавішник, але журналістки прикипали поглядами до Міцного. Він був зіркою навіть для людей, які звикли спілкуватися зі знаменитостями. 

Пресконференція почалася з анонсу концерту, запланованого на вечір суботи. Розповідь від імені іншої людини, коли потрібна інформація надходить під час розмови, виявилася для Едема дуже захопливою пригодою. Він був як ерудит на інтелектуальному шоу, який відчуває екстаз прозріння перед кожним наступним реченням. Від концертної теми перейшли до нового альбому «Часу немає», а потім почалися запитання. 

— Скільки часу ви писали цей альбом? — підвівся з місця юнак із блокнотом у руках, вочевидь журналіст-початківець. 

— П’ятнадцять місяців. Перша пісня з’явилася в червні минулого року. За цей час можна зачати дитину, виносити її, народити й дочекатися її першого кроку. А ми от створили альбом. 

Двері в кінці зали ні на мить не залишалися в спокої: кореспонденти, оператори й фотографи снували вперед-назад. Едем проґавив момент, коли ввійшла Інара, — побачив уже, як вона вмощувалася десь посередині зали. 

«Скільки старих речей увійде в концерт?» — «Скільки концертів по країні ви збираєтеся дати?» — «Чому від альбому до альбому у вашій творчості посилюється соціальний підтекст?» — «Скільки коштує запросити вас на корпоратив?» — «Чи літаєте ви економ-класом?» — Едем передавав слово іншим учасникам гурту. Він не хотів, щоб пресконференція перетворилася на бенефіс. 

Інара спершу прислухалася до відповідей, потім її погляд зупинився на якійсь точці позаду музикантів. 

«Час», — вирішив Едем. Те, що він задумав, точно не залишить її байдужою. Ідея зірвати перед журналістами медіа-бомбу навідала його ще в душі готельного номера, а зустріч із Інарою утвердила в цьому рішенні. 

— Так, ми всі запам’ятали цей концерт, — Едему довелося перебити клавішника, аби перехопити ініціативу. — Я дякую вам за гарні запитання. Нам було цікаво відповідати, а вам, сподіваюся, слухати. Тут на темі нашої творчості ми б хотіли поставити крапку. Ви можете сміливо забирати хлопців для ексклюзивних коментарів. Ну а я хочу поговорити з вами про те, що не має стосунку ні до гурту, ні до музики взагалі. Зізнаюся, це не стосується й мене як музиканта. Хіба як громадянина. 

Зала пожвавилася. Хлопець у бейсболці, який після