Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— Джентльмени мають приходити першими, — заявив Паштет, — але часи, коли доводилося відкладати замовлення в очікуванні дами, минули. 

— Яка рекогносцировка? 

— Вона значно простіша, ніж саме це слово. Рекогно… регонсо… Тьху! Існує проєкт «Покоління», запущений у рамках однієї з програм ООН. Там вигадали таку фішку. Фронтмени легендарних гуртів мали виконати по пісні з музикантами з менш відомих країн. Така собі реклама держави. Україні якимось дивом дістався U2… 

— Гурт U2? 

— Ні, літак. Ти зранку забув поміняти батарейки в слуховому апараті й тепер чуєш мене через слово? Ні? Тоді не перебивай. Боно прилетить в Україну, щоб зробити колаборацію з українським рок-гуртом. Вибрати цих щасливців в Україні доручили благодійному фонду Домановского. Цьому фонду ми й презентуємо себе просто зараз. Ти маєш витягти з помийниці свою чарівність, відполірувати її до блиску щіткою з хвоста білки й переконати жінку на прізвище Домановска, що «Часу немає» — саме той гурт, що створить і запише з U2 новий хіт. Ти на це здатен? 

— Якщо все вийде, це буде… — Едем замислився, добираючи слово, яким мав би відреагувати Міцний, — фантастика. 

— Кліп із U2? Та це довбана казка, яку мамусі на ніч розповідають музикантам: поводься чемно, не виступай під «фанеру», не нюхай кокаїн частіше, ніж раз на тиждень — і одного разу обов’язково заспіваєш із Боно. 

Немолода пара озирнулася на порушника спокою, і Паштет продемонстрував їм, як застібає рота на блискавку. 

— А що відомо про Домановску? 

— Родом з України. Переїхала до Києва кілька місяців тому як очільниця благодійного фонду — щось, пов’язане з розвитком дітей. Чоловік — впливовий бізнесмен із Польщі. Горішок, міцніший за кулаки Кличка-старшого. Дізнавшись про конкурс, я ходив довкола неї місяць, і весь час чув відмовки її помічниці. Вона з тих людей, які вміють послати подалі, послуговуючись лексиконом англійських лордів. І от учора ввечері мені дзвонить Домановска — власною персоною, уяви, — і пропонує вранці зустрітися. Я мало кроликом не вдавився. Звідки, питається, така пропозиція? Вона що, їхала в машині, де по радіо крутили нашу композицію, і сказала собі: «Чого я їх морозила, адже від таких пісень соски тверднуть?» Але щось я не чув у слухавці шуму двигуна. 

Чоловік за сусіднім столиком зобразив ввічливий кашель, нагадуючи Паштетові про блискавку на роті. Едем перейшов на напівшепіт. 

— Думаєш, їй щось від нас потрібно? 

— Мабуть. Річ явно не в грошах — їх у неї хоч дупою їж. Ідеться про якусь послугу. 

Офіціант приніс сніданок. До дев’ятої залишалося п’ятнадцять хвилин, значить, до приходу Домановскої Едем устигне похрустіти тостами. 

— Якщо це законно й не аморально, ти цілком можеш надати цю послугу. Ну а якщо незаконно й аморально, то, як завжди, її можу надати я, — Паштет підправив уявного метелика на сорочці й накинувся на першу яєчню. 

Музика в ресторані стала гучнішою. Плейліст був зібраний із ліричних каверів на європейські хіти. «Було б непогано, аби серед них вклинилася й наша пісня», — подумав Едем і, перебираючи в голові список композицій, що могли би скласти конкуренцію цим мелодіям, раптом зрозумів, що його думки й роздуми Міцного з’єдналися на день, як вершки й кава в чашці перед ним. 

Міцний — це лише вершки, нагадав Едем самому собі, зробив ковток та так і застиг із чашкою в руці: у ресторан увійшла висока жінка в оливковому костюмі і з оливковою сумочкою й рушила до них. 

Дружина іноземного бізнесмена, очільниця благодійного фонду, місіс Домановска. Так тепер звали Інару. 

Якщо для Едема час став ворогом, то для Інари він виявився союзником. Її веснянки трохи потьмяніли, вилиці загострилися, а краса відтінилася благородством. Туфлі на високих підборах замість звичних у юності кросівок, сумочка замість об’ємної торби ручної роботи. І тільки руде волосся так само розчесане — волосинка до волосинки — й розтікається по плечах широкими струмками. 

Паштет підскочив і замість запропонованого Інарою рукостискання поцілував їй ручку. При дамах він перетворювався з шинкаря на лицаря. 

— Пані Домановска… 

— Просто Інара. 

Голос. Такий самий, як і п’ятнадцять років тому, коли він чув його востаннє. 

— Я — просто Павло, — Паштет усміхнувся так приязно, як міг. — А цей молодий чоловік, який зашарівся й витріщається на вас, — мій не надто вихований друг і підопічний Олесь. 

Едем підсунув Інарі стілець. 

— Доброго ранку, — промимрив він. 

— Ви дивитесь на мене так, наче ми давно знайомі, — Інара сіла й поглядом покликала офіціанта. — Запевняю вас: це не так. Ви не брали участі в наших проєктах, не робили ставок на наших благодійних аукціонах і не жертвували в наш фонд ані копійки. Я вам точно кажу — ми не бачили одне одного. 

Намагаючись угамувати серцебиття, Едем узявся розмішувати в каві цукор, якого там не було. 

— Усе ще попереду, — спробував виправити ситуацію Паштет. — На жаль, ваш фонд був мало відомий у нашій країні, і ми активно співпрацювали з іншими. Ми робимо багато добрих справ. 

— І завжди під прицілами телекамер. Так-так, я знаю. 

Інара відщипнула вафлі з тарілки Едема. 

— Какао, — замовила вона офіціанту, — і що завгодно, але тільки не такі вафлі. Круасани самі печете? 

— Є невелика сімейна пекарня… — почав було офіціант. 

— Чудово, годиться. Якщо вже ваш кухар уміє так зіпсувати вафлі, то я уявляю, як він упорається з усім іншим. 

Офіціант ретирувався з незворушним виглядом. 

— А не хочете скуштувати трав’яного чаю? — у Паштеті вже було не впізнати того чоловіка, якому ось щойно цитькали сусіди. 

— Благодійність під прицілом камер чесніша, — раптом сказав Едем. 

Інара підняла брову, запрошуючи його продовжити. 

— Якщо добро робиться потай, то чому ж ми часом натрапляємо в іміджевих статтях на одкровення від друзів, рідних та й просто з «таємних джерел» про пожертви, які зробив такий герой? Звідки вони дізналися, якщо все було секретом? Бо таку, нібито таємну, допомогу й цінують понад усе. Віддаєш один золотий, розраховуючи, що суспільство поверне тобі повну скриню. 

— З цією проблемою ми поки що не можемо впоратися, — визнала Інара й одразу ж змінила тему: — Павле, вам подобаються кавери? 

Паштет похапливо сьорбнув чаю. 

— Якщо переспівуються протилежною статтю — тільки так я бачу в них сенс. От як той, що зараз грає. 

— Кавери — це ознака визнання, пропуск