Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Не зговорюючись всі йшли за Мариною, яка впевнено прямувала кудись темними стежками, а потім знайомою всім бруківкою.. 

— Погляньте, схоже Марта повернулась, — промовила Оесана на підході до готелю і вказала на вікно їдальні в якому миготіли відблиски вогню.

Але зустріла їх не Марта, а незнайомий чоловік років п’ятидесяти. Він прискіпливо оглянув гостей і жестом запросив усередину.

 — Ви мабуть Пилипович? — здогадався Сергій. — Нас Марта попереджала про вас.

— Так, я Максим Пилипович, — підтвердив чоловік, — Та я нажаль не знаю про кого ви говорите. Хто така Марта?

— Дівчина у якої ми зняли кімнати в цьому готелі. 

— Цікаво, а як ви її знайшли? — чоловік розмовляв спокійно, можливо трохи втомлено, але так нібито знав відповіді на свої питання.

— Та як завжди, через інтернет. Я зателефонував і домовився, — Сергій не приховував роздратування.

— І вона мабуть сказала, що тут не живе, а лише приїздить коли є гості?

— Саме так!

— Ну що ж, якщо ви протрималися аж до цього рівня, мабуть тоді це точно не помилка. Проходьте в свої кімнати, не буду заважати. Якщо що, я в кімнаті біля їдальні.

— Справа чи зліва? — гмикнув Андрій, пригадуючи, як вони в першу ніч шукали Марту.

— Там одна кімната. Не помилитесь, — відповів чоловік не обертаючись.

Коли двері за Пилиповичем зачинилися, Марина стала навпроти друзів і сказала:

—  Хто як хоче, а я спати. На світанку вирушаємо до музею. Досить їм ховатися за замком на дверях.

Ніхто не став заперечувати. Після пригоди у лісі, якось саме собою слово Марини стало вагомішим проти інших. Машину вирішили не чіпати, а забрати вже зранку.

Сергій на всяк випадок зазирнув у свою кімнату без вікон і побачив, що всі меблі на місцях, а ліжко охайно застелене. Температура повітря в кімнаті Андрія теж виявилася більш ніж комфортною. 

До світанку ніщо не потривожило гостей, тому, прокинувшись вони не знали, що пропустили дуже важливу подію, яка кардинально змінила сценарій подальших подій.

Дівчата прокинулися від насиченого аромату свіжозвареної кави. Спустившись в їдальню зустріли там Сергія біля плити. Він готував сніданок.

— Доброго ранку, — привіталися вони, — а де Андрій?

— Мабуть спить ще. Сідайте до столу, я зараз піду підніму його.

Сергій жваво забіг на другий поверх і коротко стукнувши для годиця по одвірках, відчинив двері в кімнату Андрія. 

— Підйом! Ходімо снідати і в путь.

Кімната відгукнулася тишою. Сергій зайшов всередину і зазирнув за масивну шафу, яка закривала собою обзор. Кімната була порожньою. Сергій для впевненості зазирнув в інші приміщення другого поверху, але Андрія ніде не було. Тоді він повернувся до їдальні. Оксана одразу помітила стурбованість друга і поцікавилася, що сталося.

— Андрія немає, — відповів Сергій.

— Може у вбиральні? — спробувала знайти якесь логічне пояснення Оксана.

— Та драпу дав він, — сухо сказала Марина, помірно пережовуючи бутерброд. — Перевір, ключі від машини при тобі?

Сергій спочатку поплескав себе по всих кишенях, потім перевірив кожну ретельно і врешті з сумним виразом обличчя сів скраю стола.

— Немає.

— Я ж казала, — з незмінною байдужістю промовила Марина і першою встала з-за столу. — Ходімо. Відчуваю, що часу в нас було й без того не багато, а тепер взагалі пішов відлік на години.

— Скажи правду, ти щось знаєш про те що коїться тут? — спитав Сергій зупинивши Марину притримавши за руку.

— Скоріше здогадуюся. Сподіваюся найближчим часом ці здогадки або підтвердити, або спростувати. Але нам треба якомога швидше потрапити в той клятий музей. 

— Добре. Ідемо швидше, — не став опиратися Сергій, — Але звідки така впевненість що там на нас чекає щось важливе, а не порожні стіни наприклад?

— Це складно пояснити, — зітхнула Марина широко крокуючи гладко відполірованою бурківкою вгору. — Хоча з іншого боку просто. Це як з учорашнім шабашем сектантів. Рішення з'являлися в голові в потрібні моменти і я іх просто втілювала в реальність. Не було думок. Не було вагань. Не було страху. Лиш чистий намір зробити те, що врятує. Так і сталося. От і зараз щось на кшталт того самого, але дещо складніше. Я впевнена, якщо підеш на пошуки відповіді ти, то знайдеш одне, якщо Оксана - інше. Але маю то зробити я. 

Важко було сказати чи зрозуміли Сергій з Оксаною, що намагалася їм донести подруга, але далі йшли мовчки.

Машину всі троє помітили майже одночасно, і ще здалеку. Сергій з Оксаною здивовано перезирнулися, а Марина здавалося ніяк не відреагувала на побачене.

Сергій першим підбіг до машини і на всяк випадок смикнув за ручку дверей. Ті відчинилися і перше, що потрапило на очі — це ключі на водійському сидінні. Сергій оглянув салон. Всі речі лежали так, як їх залишили напередодні. Сергій замкнув автівку і побіг наздоганяти дівчат, які вже майже дійшли до краєзнавчого музею.

Вхід до закладу, як і минулі рази зустрів гостей масивним замком. Тоді Марина, не вагаючись висмикнула з купи будівельного сміття, що виднілася з бур’янів неподалік, шматок іржавої профільної труби і спробувала ним його збити. Коли з другої спроби у неї це не вийшло, Сергій мовчки відібрав залізяку і продівши у дужку замка, обертовими рухами викрутив його разом з петлями. Марина мовчки підняла великий палець вгору і першою зайшла всередину музею. 

Як тільки Оксана та Сергій переступили поріг, одразу наткнулися на вкриті густим пилом експонати, які розповідали про минуле містечка. В середині було доволі тісно, тому довелося розійтися по різних сторонах.

— Що ми шукаємо? — запитав Сергій, оглядаючи полиці з книгами та стародавніми артефактами.

— Те що здатне допомогти завершити ритуал без жертв, — відповіла Марина, немов скануючи поглядом музейні речі.

Раптом Оксана, яка стояла ближче до однієї з книжкових шаф, відчула дивний холод, що пробіг по її тілу. Вона зупинилася і озирнулася.