Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Сказавши це Сергій навіть сам здивувався такому нахабству зі свого боку. Зазвичай він поводився значно стриманіше. 

— Звичайно. Сідайте до столу.

Зайшовши до кухні друзі побачили стіл накритий на чотири особи, як наче Ядвіга Карлівна чекала на них.

— Смачного, — побажала вона гостям і попереджаючі подальші питання додала, — я лиш чаю попью. 

Коли з вечерею було покінчено, Оксана визвалася помити посуд, але господиня оселі лиш скривилась.

— Облиш, це точно не те чим ти маєш займатися в цьому житті.

Оксана не стала сперечатися і покірно сіла на місце. 

— Розкажіть що ви знаєте про, так скажемо, темну сторону Лісовських та їх замку? Ви ж нам не все розповіли минулого разу, так?

— Тоді ви були ще не готові, — спокійно відповіла Карлівна. — Спочатку Станіслав здавався людиною порядною, благородною. Замок, що стоїть на пагорбі, став справжньою окрасою нашого краю. Він запросив найкращих архітекторів, вкладав гроші в розвиток містечка, привозив у Лісовий Двір рідкісні книги, розкішні речі. Із жителями був люб’язний, завжди підтримував бесіду, і люди, хоч і трохи дивувалися його звичкам, не бачили в ньому небезпеки.

Але після того, як він привіз свою дружину Ельжбету, все змінилося. Вона була жінкою незвичайної краси — висока, чорнява, з проникливим поглядом очей кольору небесної блакиті, який ніби пронизував душу наскрізь. З її появою Станіслав став рідше виходити в люди, а загадкові збори в замку навпаки почастішали. Хоч це Лісовські і намагалися тримати у таємниці, але, як то кажуть, що відомо двом те відомо всім. Містечком та околицею дуже швидко почали ширитися різного роду чутки.

Одна з них, яка найбільше лякала мешканців, — це те, що Станіслав і Ельжбета захопилися окультизмом. Вони привозили в замок книги, написані латинню, старогрецькою, і навіть мовами, яких ніхто не знав. Згодом вони зблизилися з таємничими постатями — мандрівними магами й алхіміками. Слуги чули, як уночі замок наповнювався глухими, зловісними голосами, а на світанку повітря було важким і густим, наче після грози.

Прапрадід розповідав про один випадок, що стався напередодні осені. Станіслав запросив кількох відомих тоді учених, але замість наукових дискусій, на яких багато хто сподівався, відбулася нічна церемонія. Їх запросили на вечерю в замку, а потім повели у підземелля. Ті, хто вижив після тієї ночі, більше ніколи не говорили про те, що там відбувалося. Однак Іван Михайлович чув від одного з них, що Лісовський і Ельжбета намагалися відкрити ворота в інший світ — світ, який не призначений для людського розуму. Їхня мета була темною і страшною: вони шукали безсмертя.

Місцеві жителі поступово почали відчувати на собі наслідки цих експериментів. Люди почали зникати — часто це були сироти чи бідняки, за якими ніхто не сумував. 

Та одного разу щось пішло не так. Один зі слуг бачив, як під час ритуалу вони намагалися викликати дух якогось древнього божества, але замість бажаного результату відкрили двері до того, що було гірше за будь-якого демона. Небо над замком завмерло, стало важким, ніби ось-ось впаде на землю. І коли ритуал досяг кульмінації, всі присутні почули страшний крик, схожий на крик тисячі душ, що гинули одночасно.

З того часу замок став іншим. Повітря в його стінах завжди було сирим і холодним, навіть улітку. Усі, хто намагався наблизитися до замку, відчували невидимий тягар, якому не могли опиратися. І хоча Станіслав і Ельжбета не з’являлися перед людьми більше, багато хто вірив, що вони не померли, а знайшли спосіб залишитися в цьому світі — або в іншому, паралельному.

— Це все? — обережно поцікавилася Марина.

— Ні. Не все, — сумно посміхнулася стара вчителька, — є дещо, що стосується безпосередньо тебе. Сталася фатальна помилка при проведенні останнього ритуалу. Поїхавше дахом подружжя ініціювало ледь не апокаліпсис. Та замість безсмертя й безграничної влади отримали незавершений ритуал, наслідки якого по цей день не дають спокою ні місцевим мешканцям, ні рідким туристам, ні тобі Марина Лісовська, — промовивши це Ядвіга Карлівна уважно стежила за реакцією гостей.

— Лісовська? — вигукнув Андрій.

— Як це? — не вірила почутому Оксана.

— Звідки така інформація? — поцікавився Сергій. Сама ж Марина пригнічено мовчала, в очікуванні продовження розповіді.

— Біда сталася в той момент, коли для фіналу ініціації треба було принести в жертву кровну родичку жіночої статі. В ту ніч загинула донька Лісовських, але даремно, бо викриилася ще одна цікава обставина — Маргарита виявилася не від Станіслава. Потім, через багато років та ж сама біда спіткає доньку власників маєтку, на місці якого зараз готель. Єлізавета загинула так само через амбіції батьків, і через клятий адюльтер. Більше двохсот років це пробуджене Лісовськими зло чекає своєї жертви для завершення ритуалу. Ти приїхала сюди не за інтерв'ю та фотографіями.

— Але ж прізвище Марини — Соловей, — зауважила Оксана.

— Мій дід під час сталінських репресій взяв прізвище бабусі, — тихо зізналася Марина.

— То ти все знала? — ледь не підскочив Андрій.

— Окрім того, що я тезка Лісовського — нічого.

— А звідки ви знаєте усі ці подробиці? — поцікавився Сергій, дивлячись на Ядвігу Карлівну з підозрою.

— Я майже все життя присвятила збору інформації про ці події.

— Тобто ви маєте якусь особисту зацікавленість в цьому? Або… причину.

— Я одразу зрозуміла, що ти розумний хлопчина, — посміхнулася вона, оминаючи пряму відповідь на питання.

— То це що, виходить, що хтось затягнув сюди Марину, аби принести в жертву? — розсердився Сергій. 

Але Ядвігу Карлівну наче підмінили. Вона люб’язно запропонувала гостям брати пиріжки з капустою та з яблуком, заварити ще чаю, але не поверталася до розмови про ритуали і таємниці Лісовських.

Врешті решт, гостям не залишалося нічого іншого, як побажати господині оселі доброї ночі, та піти геть.