Юлій Череп - Темні стежки , Юлій Череп

Глава 4

— Ми маємо щось робити, — прошепотіла Марина, ховаючись за деревом.

— Так, але що… Їх занадто багато, — Сергій важко дихав, намагаючись вигадати хоч якийсь план дій. Він нервово стискав у руці гілку, яку підняв дорогою, наче вона могла стати зброєю.

Оксана мовчала, її обличчя стало білим як крейда. Вона стиснула руку Марини і прошепотіла: — Ми не можемо просто стояти і дивитися, як вони його вбиватимуть.

— Що б вони не замислили, ми повинні зупинити це, — рішуче сказав Сергій і, кинувши на дівчат швидкий погляд, додав: — Я піду першим. Відверну їхню увагу, а ви спробуєте звільнити Андрія.

Марина і Оксана лише кивнули, хоча серця їхні калатали так, ніби ось-ось вирвуться з грудей. Вони вдихнули на повні груди і приготувалися діяти.

Сергій спробував непомітно підібратися ближче до кола. Він, немов ягуар, тінню снував від дерева до дерева намагаючись не шуміти, але на останніх метрах якась з гілок під його ногою таки тріснула. Цієї маленької помилки вистачило, щоб один із чоловіків у балахоні різко повернув голову в його бік.

— Тікайте! — крикнув щосили Сергій, розуміючи, що хоч і не хитрий, але  план провалився з тріском в прямому сенсі слова. 

Звиклий завжди в скрутних ситуаціях йти до кінця, Сергій кинувся в напрямку ритуального вогню і почав щодуху гамселити його палкою, яку так і не випускав з рук. Іскри та горящі головешки розліталися на всі боки.

Сектанти немов зачаровані стояли на своїх місцях, беземоційно спостерігаючі за Сергієм. Він продовжував, зі звірячим остервенінням, руйнував чи не найголовніший з атрибутів їх ритуального дійства. Чорна димка, яка намагалася сконцентруватися в сутність, хаотично кружляла в кількох метрах над землею.  

Марина і Оксана, побачивши, що дивні сектанти не те що не поспішають кидатись на Сергія, а взагалі не ворушаться з місця вирішили скористатися цим. Вони побігли до Андрія, і швидко позрізали мотузки, що стягували його руки та ноги.

Андрій важко дихав, але щойно побачив Оксану, неначе прийшов до тями. — Вони… вони хочуть мене принести в жертву! — захрипло промовив він. Андрій дивися в очі, але здавалося його погляд належав якійсь іншій людині.

Марина також відчула якусь переміну всередині. Всі її рухи ставали мов у заповільненій зйомці. Мозок же навпаки, працював швидко і ясно, як ніколи раніше. Здавалося, що якась стороння сила наповнювала його нескінченним потоком інформації про те що робити і як. Марина підбігла до Сергія, в готовності ввязатися у бійку, якщо хтось з сектантів наважиться до них наблизитися. Їй здавалося, що вони більше не були звичайними людьми.

— Ми маємо тікати! — закричав Сергій, помітивши, що Андрій вже без мотузок і спроможний самостійно рухатись.

— Ні! — несподівано вигукнула Марина. — Тоді вони точно не відступлять.

Марина рішуче вихопила з рук Сергія дрючка, яким той бився з полум’ям і під ошелешені погляди друзів підбігла до найближчого сектанта в балахоні. Замахнулася й з усієї сили вдарила палицею по голові. Сталося неочікуване. Не випустивши а ні звуку той впав на землю. Але придивившись уважніше одразу стало ясно, що лежить лише балахон з капюшоном. Наступного сектанта Марина просто тицьнула в груди, але результат повторився той самий, як і з першим. Тоді дівчина, відкинувши палицю в сторону, з блискавичною швидкістю тицьнула вказівним пальцем трьох підряд. Один за одним, падали порожні балахони на землю. Тоді Марина з посмішкою переможниці розвела руки по сторонам і просто клацнула пальцями. Решта сектантів в одну мить розлетілися на мільйони пікселів, немов відбувся вибухну у Майнкрафті. 

Після цього Марина відійшла в сторону і знесилено опустилася на соснову колоду. 

— Свідками чого ми щойно всі стали? — ошелешено прошепотіла Оксана. 

— Я не знаю, але це було неймовірно, — промовив Сергій озираючись навколо. Він дивився на свої руки і наче не міг повірити що вони його.

— Що відбувається? — погляд Андрія ставав яснішим. — Це був сон, чи купа психів хотіла мене засмажити живцем?

— Можливо в них ще буде така нагода, — почала говорити Марина не підводячи очей. Потім раптово підняла голову і окинула пронизливим поглядом друзів. При цьому з вуст її не сходила  посмішка. — Не знаю, як це сталося і що сталося, але я впевнена — ми тут через мене. Всі ці події теж через мене. Все інше доведеться дізнатися, інакше звідси не вирватися. 

— Ти мене лякаєш, — здригнулась Оксана. 

— Ти ж знаєш, що страх вбиває, — легко, наче про щось цілком буденне відповіла їй Марина. 

— Здається щось вплинуло на нашу свідомість, — зауважив Сергій. — Можливо в підземеллі зібрався якийсь газ. 

— Годі тут стирчати, — Марина наче пропустила свова друга повз вуха.

— Дійсно, ми ж наче збиралися після огляду замку одразу додому, — Андрій дивився на друзів, вони на нього і не впізнавали в ньому колишнього авантюриста та відчайдуху. Проте всі розуміли, що на їх очах Андрія збиралися живцем жбурнути у вогонь. Не коже після такого думатиме про подальші пригоди.

— З домом доведеться зачекати, — безкомпромісним тоном відрізала Марина. — Я мушу розібратися навіщо я тут. Інше питання це ви, але вже вибачайте. Навряд чи комусь вдасться звідси поїхати. Хоча спробувати можете. Але чим ця спроба закінчиться, я не знаю. 

 

Коли проходили повз хатини Ядвіги Карлівни, Марину немов щось штовхнуло в бік її двору. Не з кім не радячись, дівчина рішуче пішла до будинку старої вчительки. Так само бесцеремонно відчинила стареньку хвіртку і поки інші її наздогнали вже гупала в двері.

— Добраніч, — заговорила Марина, лиш двері прочинилися. — Мене цікавить все, що ви знаєте про родичів Станіслава Лісовського.

— Доброго здоров’я. Я бачу ви вже готові до серйозної розмови. Проходьте в будинок, — здавалося літня жінка зовсім не була здивована пізнім візитом. — Чаю? Кави?

— Я вибачаюсь, — заговорив Сергій, — може маєте щось перекусити, бо аж в животі бурчить. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍