Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

- 8 -

Сільсія сиділа в саду, оточена квітучими кущами, які дарували їй тимчасовий притулок від турбот і хвилювань. Її чорне волосся, що спадало м’якими хвилями на плечі, відбивало сонячні промені. Погляд блакитних очей Аберхат  буквально був направлений вдалечінь. Навіть після кількох днів проживання, королівський палац все ще був чужим. Від Моріани не було жодної звістки, і Сільсія готова була провалитися в царство Мунарін, ніж написати матері листа першою.

«Вона мала б писати мені листи із вибаченням! Вона мусила вже бути тут й вимагати аудієнції… але вона мовчить!» — Сільсія злилась на Моріану, яку вважала своєю справжньою матір’ю. В голос, та навіть подумки, Сільсія не визнавала, що пробачила мамі. І пробачила б навіть, якщо та б вчинила ще гірше, ніж зараз.

«Чому королева мене відправила так далеко від палацу?» — її скляний погляд втупився в палац. — «Мусила бути ж причина, чому вона так вчинила. Не сказати, що я не була щаслива…» — в голові промайнув образ батька та матері, які їх виховували. — «І чому радник погодився допомогти королеві мене сховати?»

— Моя леді, ви ж не від мене тут ховаєтеся?

Елмарі швидко крокувала до Сільсії. Її сіре плаття-футляр рухалося мов жива змія, піддаючись кожному русі хазяйки. Сиве волосся виблискувало в сонячному світлі, нагадуючи тонкі павутинки. Підійшов ближче, Елмарі сіла поруч біля Аберхат, що було вкрай неввічливо по відношенню її статусу.

— Це не прояв неповаги, — завчасно повідомила Елмарі, — ноги вже не ті.

— Я б вас за це не засуджувала.

— А мали б! Кожного, хто проявляє до вас неповагу, це неповага до королівства, правлячої сім’ї…

— Елмарі, давай зараз не будемо порушувати це питання, а просто посидимо, як незнайомці.

Аберхат немала настрою ні сперечатися, ні відповідати своїй наставниці. Тепер Сільсія розуміла, чому Моріана наполягала на етикету, правильній ходьбі й решти, що мала б знати леді із вищих кругів. Іншого вибору не було, як всі ті знуджені заняття вчити, але не думала Сільсія, що колись їй доведеться їх використовувати й застосовувати на практиці.

— Так чому ви тут? — запитала Елмарі, більше не тиснув на статус і положення спадкоємиці трону.

— В палаці тяжко думати, обов’язки, слуги та навіть корсет – все здавлює.

Елмарі потягнулася до сукні Сільсії, її пальці м’яко торкнулися шнурівки корсета, послаблюючи його.

— Так краще?

— Набагато, — вона кілька разів на повні груди вдихнула й видихнула. — Король попросив називати його батьком, і я назвала. Та це просто слово, сенс який він несе, я не можу вкласти.

— З часом все буде, — заспокійливо промовила Елмарі.

— Я хвилююся, що не зможу справитися з цією відповідальністю.

— Через те, ваш батько офіційно вас і не представив знаті. Коли ви будете готові, перед вами всі будуть схиляти голову. Зараз ваші хвилювання може вас і гнітять, та через певний час ви це згадуватимете зі сміхом.

 Що Аберхат, що Ельмарі не чули кроків Адріана, коли він підійшов до них, ставши позаду.

— Сільсіє, нам потрібно поговорити, — сказав він, намагаючись зберігати спокій у голосі. — Пані Астід залиште нас.

— Слухаюсь, — покірно жінка кивнула головою, піднімаючись із лавочки й залишаючи принцесу із капралом.

Вона повернулася до нього, здивовано піднявши голову.

— Адріане? Що сталося?

Адріан сів поруч, його вираз обличчя був серйозним, зосередженим. Не потрібно було фантазувати, про що саме буде розмова. Вона однозначно не обіцяла чогось неприємного для Сільсії.

— Сія, ми маємо зробити дещо важливе для твоєї безпеки й майбутнього королівства, — почав він, намагаючись знайти правильні слова. — Ми повинні одружитися.

Її очі широко розкрилися від шоку.

— Одружитися? Чому? Як це допоможе?

Аберхат точно не збиралася зараз зв’язувати себе одруженням, а тим паче наразі з Адріаном.

Даерон вдихнув глибоко, намагаючись зберігати спокій.

— Твоя позиція зараз дуже вразлива. Багато хто захоче скористатися твоєю слабкістю. Наш шлюб надасть тобі підтримку і захист, що зміцнить твоє становище як правительки. Це лише тимчасова угода. Коли ти станеш сильнішою і впевненішою, ми зможемо розірвати цей шлюб без політичних наслідків.

Сільсія подивилася на нього, в її очах відбивався цілий вир хаотичних думок та емоцій.

— Ти справді вважаєш, що це необхідно? — запитала вона тихо.

— Так, Сільсіє, — відповів Адріан з усією серйозністю, так мов вони говорили про складність заклинання, а не одруження. — Я вірю, що це єдиний спосіб забезпечити твою безпеку і стабільність королівства. Я обіцяю підтримувати тебе і захищати до тих пір, поки ти не станеш достатньо сильною, щоб правити самостійно.

— Гаразд, — вона просто погодилась, більше нічого не запитуючи. — Якщо це те, що необхідно, я погоджуюся. Але пообіцяй мені, що коли настане час, ми зможемо завершити цей шлюб миттєво..

Адріан кивнув, обережно взявши її руку в свої.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍