Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Сни їй снилися препогані. Зжужмелені й рвані, позбавлені логічного сюжету, проте такі, що залишали після себе огидний післясмак значущості. Нічна Пані згідна була б обійтися без них, аби не ятрити душу і просто відпочивати. Але так не виходило. Вона прокидалася і засинала, знову перетворюючись на невільницю сновидінь, і мусила хоч-не-хоч передивитися їх усі.

          Як же недобре, коли снам не можна дати раду! Полишені на самих себе, думки виробляють під час сну казна-що, заплутують людину і залякують її. Видобувають з надр пам’яті такі дрібниці, на які наяву ніколи не звертаєш уваги, і роздмухують до абсурного громаддя. Вони знущаються з людських бажань, перекручують їх враже знає як. В результаті людина просто змушена споглядати повну нісенітницю, викладену мозаїкою з уривчастих переживань яви і власних прагнень.           Переплітаються вони так хвацько, що й ті, й інші втрачають первісний зміст.

Хоч би там як, а пані лисиці снилася повна дурня. Можливо, причиною тому було сміття, в якому вона спочивала. На самому початку шляху воно не видавало жодного запаху. Але чим далі вона просувалася, тим виразнішим він ставав і під кінець подорожі загрожував перетворитися на справжнісінький сморід.

          – Ах, краще взагалі не бачити снів, – бурмотіла вона, повертаючись з боку на бік. – Просто провалитися у забуття та не існувати. Але потім обов’язково прокинутися.

          Трохи відпочивши, пані лисиця випурхнула з «гнізда», голосно чхнула, обтрусилася і пішла далі. Стежка між двох стін раз у раз викривлялася, завертаючи і ховаючи кінець. Особливих змін у внутрішньому устрої Йомі-но Куні не спостерігалося. Хіба що – і то пані лисиця не була у цьому впевнена – стіни ставали гладкішими, частини вмурованих у них предметів дрібнішими і запах… він ставав просто нестерпним – якась невимовна суміш замшілості та гниття. Дуже неприємний! Усе разом переконувало подорожню, що навколо щось невловимо змінюється і наближає її до кінця шляху.

          То що її там чекає?

          Чи не настав час нагадати собі про головну мету подорожі? Бо пані лисиця спустилася сюди не заради забави, а з певним завданням повернути собі шість чарівних хвостів.

          Але як?

          Єдине, що відомо – це те, що їх викрали. З кого стягувати борг?

          Подолавши не менше чотирьох рі, пані лисиця не зустріла нікого, хто міг би їй підказати, де шукати своє добро. Дорога землі мертвих була напрочуд порожня, наче люди в Серединній Країні перестали вмирати або після смерті самі стали вирішувати, куди їм податися на супокій. За таких обставин Йомі-но Куні особливої популярності не зажила, тому й прибулих тут не додавалося.

          Пані лисиця розгубилася. До чого призведуть її блукання? Чи приведуть вони взагалі кудись, не кажучи вже про намічену мету? Певно, вона має побачити кінець шляху на власні очі. А для цього їй варто піднятися вище і вдивитися в горизонт пильніше.

          Вкотре дослідивши стіни, пані лисиця виявила, що вони стали  набагато рівнішими, ніж були раніше, але видертися по них було ще можливо –  по дрібних виступах.

          Так вона й зробила. Недоїдання зробило її легенькою, мов пір’їнка, але позбавило багатьох сил. У руках пані Акемі відчувала зрадницьку слабкість, яка загрожувала скинути її вниз раніше, ніж вона досягне пологого верху стіни. Але вона й не думала здаватись. Їй неодмінно треба було побачити, що відбувається там, у далечині. Без цього вона могла втратити надію, а отже, й образ ймовірного благополучного майбутнього будь-якої миті міг вислизнути у неї з рук.

          Нарешті їй вдалося видертися нагору, і ... о, всемогутні боги! Дорога, якою вона йшла, виявилася не єдиною. Насправді їх було безліч, і всі вони тягнулися у далеку далечінь, звужувалися і закручувалися у спіраль так, наче пані лисиця враз опинилася  у  мушлі, залишеній гігантським равликом. Дороги струменіли не паралельно одна одній, але зближувалися, і, зрештою, зливалися в єдиний потік – десь там, куди вона тільки збиралася дійти.

          А ще вони сяяли! Небувале, захоплююче видовище! На відміну від того, який призначила їй доля, всі інші шляхи були наповнені живим натовпом сяйливих хмаринок, що ширяли над землею. Поводилися вони неввічливо – то набігали одна на одну, то різко відсторонялися, забігали вперед і відставали, наздоганяли і переганяли, залишаючи позаду неквапливих, і поспішаючи туди, де дороги перепліталися. Центр переплетіння зазивно мерехтів завдяки тому, що хмарки накопичувалися там у великій кількості, створюючи тисняву. Його нескладне внутрішнє влаштування нагадувало дитячий вітряк, що безперервно обертався під легким вітерцем, закручував світлі плями в спіраль і зводив усі кінці нанівець.

          Від споглядання величної картини у пані лисиці перехопило подих – від невимовної краси, що розлилася навколо, а ще від відчуття невпорядкованості  власного буття. Все навколо ринуло в невідому далечінь і поспішало наздогнати свою долю. Шляхи ці – ходжені, велелюдні, один її виявився порожнім.

          У всьому винний склеп Ідзанамі, – здогадалася пані лисиця. Незважаючи на те що його давно покинули, на місцевих жителів він, мабуть, наганяв багато страху, змушуючи триматися від цього місця подалі. Дорогу забули, а якщо хтось і забрідав на неї, негайно повертав назад, боячись потривожити вічну богиню і викликати її гнів. Чого доброго, вона могла спопелити непроханого гостя – дарма, що той був по-своєму вже мертвий. Душа теж схильна до горіння. Такий її стан у просторіччі називають душевною мукою.

          Зі свого досвіду пані лисиця знала, що характерною рисою душевної недуги є часті рецидиви, які повторюються нерегулярно протягом усього життя. Інша її характерна риса полягала у порівняно легкій переносимості у дитинстві, але небезпечними ускладненнями у юності: до крику, до безутішної меланхолії, відчайдушного стану, який загрожує сумним, смертельним наслідком. У середині життя душевні муки обмежені досвідом і до старості найменше даються взнаки, відтіснені на задній план безліччю накопичених за життя тілесних хвороб. Вважається, що вони згасають разом із життям, але й таке припущення нічим не обґрунтоване.