Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Словом, якщо душа чутлива, здатна до сильних переживань, вона має і схильність до душевних страждань. Їх не уникнути. Порятунок від них один –черствість, повна байдужість до всього, що відбувається навколо. Але людей з такою моральною стійкістю мало. Тому переважна більшість і схильна до горіння – природної емоційної реакції на побачене, почуте і глибоко пережите.

          Те, що сталося з Ідзанамі, може викликати співчуття у будь-кого. А зумій вона поділитися своїми переживаннями, передати частину душевного тягаря – негайно б розчавила співчуваючого його вагою. Бо те, що здатна стерпіти богиня, – не кожній людині можливо витримати. І жар, що випромінює її тіло, – зовсім незвичайний, здатний перетворити на попіл будь-що.

          «Ах, якби хтось впав у розпечений зів вулкану, то зволів би миттєво померти, аніж терпіти пекельні муки. Віддав би перевагу небуттю і перетворився у ніщо! Цілком і назавжди!», – безмовно вигукувала пані лисиця, чиє серце наповнилося щирою жалістю до Великої богині-жони.

          Втім, послухай її міркування Тойокумоно, неодмінно став би заперечувати, що смерті як такої не існує, як і народження: боги не народжуються, вони з’являються з Абсолюту і з ним же єднаються під кінець Творчого Шляху, отримавши у своє розпорядження нескінченний потенціал можливостей. Але усвідомлення Порядку пані лисицею відбувалося важко, і до суб’єктивно нового стану речей у світі вона ніяк не могла звикнути. У її розумінні життя і смерть мали чітке визначення: життя – буття, смерть – небуття. І поєднати їх одне з одним вона ще не була готова.

          Втім, останнім часом вона дедалі частіше запитувала себе: чи існує в Серединній Країні хоч хтось, крім неї, кому відомо про Чотирнадцять Сходинок Творчості і куди вони ведуть? Можливо, лише їй одній. Значить, думка людей про сенс життя формувалася без цього важливого знання і тепер вона тяжіла над нею як щось звичне. А старі звички перемогти непросто.

          …Переповнені тонкі русла Йомі-но Куні схвильовано колихалися і гнали хвилі пухнастих хмар до того місця, де велика кількість розрізнених струмків зливалася в один плин. У венах темної землі кипіло «життя», що складалося з міріадів звільнених від грубих земних оболонок душ. Це вони слабо мерехтіли в темряві сріблястим (а зовсім не золотим, божественним!) світлом, юрмилися і штовхалися, бажаючи опинитися попереду всіх, ближче до...

          «Чого?», – спантеличено запитувала пані лисиця.

          Оце так питання!

          Як висловився Тойокумоно-но камі, це частина таємниці. І розгадка її крилася там  – у злитті всіх доріг, самому серці обителі мертвих. Там, куди пані лисиця прямувала, вирішивши йти не по колись спорожнілій вені, а по самому хребту, спостерігаючи, як під нею хлюпається примарне життя.

          На щастя, на відміну від часу, простір тут нічого не витівав. Що довше пані Акемі йшла, то ближчою ставала мета її подорожі. Сяючи і обертаючись, вир вабив, і вона рідко  відводила від нього погляд, аби глянути під ноги. Та й не потрібно це було. Стіна, якою вона йшла, стала зосім гладенькою, нерівності стерлися, і тепер лісова пані ледь не послизалася на її рівній поверхні. А й послизнулася б – не біда. Стіни ніби увійшли в землю, стали низькими і пологими. До низу залишалося не більше сяку – рукою дістати можна.

          Натомість заграва попереду засліплювала. Такої ілюмінації пані лисиця ще ніколи й ніде не бачила. Вражена, вона зупинилася в німому подиві і стояла довго, не поспішаючи сходити з місця. Коли ж рушила, Вмістилище Життя, милостиво подароване їй Аматерасу-оо-мікамі і запхане за пояс, казна як звідти вивалилося і впало  прямо до ніг втомленої мандрівниці. Так що довелося за ним нахилятися.

Тут пані лисицю і підстерегла несподіванка. Варто було їй зігнути спину і простягнути руку, як широкий, вишитий рукав сповз з її плеча і впав у пилюку, піднявши добре помітну у світлі хмару – зовсім не схожу на ті, які клубилися на сусідніх дорогах, а тьмяну –  таку, що відбиває світло, а не випромінює його.

          Другий рукав повівся так само: неохоче затріщав і бухнувся на землю!

Будучи великою акуратисткою, як і належить жінці, яка допускає недбалість в одежі тільки тоді, коли та служить ще одним інструментом спокуси, пані лисиця чимало здивувалася. Адже недавно вона сама використала рукав, щоб обтерти з лиця гар, точніше, не весь, а невеличкий його клаптик. Вчинок надзвичайно несхвальний, і виправданий виключно міркуваннями особистої гігієни. Але втратити обидва  рукави ураз і без поважної причини – то вже занадто!

          Та на жаль! Обидва вони мали на диво старий вигляд, який досі пані лисиця примудрялася не помічати.

          Здивована, пані Акемі піддала себе найсуворішому огляду, щоб своєчасно виявити, що ще стало непридатним і без чого їй доведеться обійтися. Яким же великим був її подив, коли вона виявила, що весь одяг надзвичайно старий і перебуває не в кращому стані. А найдивовижніше те, що зістарився він раптово.

          Пояс зберігся найкраще  –  він сильно ослаб, але все ще тримався на талії, яка сильно схудла за час поневірянь. Ось чому глиняна пляшка самовільно залишила своє сховище. Добре, хоч не розбилася. З’явись у ній бодай тріщина... Проте турбувало пані лисицю зовсім інше.

          З місця пані Акемі не сходила. Вперше відтоді, як вона покинула усипальницю Ідзанамі, їй здалося це небезпечним. Вона конче потребувала короткочасного відпочинку, але ще більше – осмислення див, що відбувалися...

          «Чи варто так бездумно відкидати рукави геть? – непокоїлася пані лисиця. –  Воїстину навколо коїться щось незрозуміле!» І справді, звичайні речі, до яких вона встигла звикнути за час подорожі, поводилися дуже незвичайним чином. Наприклад, тутешні мури. Спресовані з купи різноманітних предметів, вони помітно здрібніли – стали нижчими і вужчими. Там, де раніше руда пані йшла, не замислюючись, куди ступати – таким широким був їх верхній край, – нині вона обережно переставляла ноги, побоюючись зісковзнути вниз. Усі нерівності згладилися, і предмети, які стирчали з боків, подрібнилися  –  їхні фрагменти стали менш виразними, отже визначити, якій речі ті належать, виявлялося неможливим. Скришившись, а то й просто розсипавшись, вони перетворювалися на традиційний атрибут будь-якого могильника – порох. Гострий запах гниття, який дошкуляв пані лисиці так довго, в якийсь момент досяг свого апогею, після чого витончився, зійшов нанівець і обернувся тонким, ледве вловимим духом тління.