Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Одне залишалося незмінним – нескінченні потоки, що прямували до центру гігантського вітряка. Правда, і вони зазнали деяких змін: хмарки розчинилися, вивільнивши дрібні іскри, які ховалися всередині кожної з них. Вони перемигувалися між собою й тікали до перехрестя доріг.

          Усе побачене породило в умі пані Акемі ряд ідей, які заслуговували на глибоке обдумування. Зосереджено постукуючи гострим нігтиком по глиняній поверхні Вмістилища Життя, вона почала розглядати їх по черзі, у строгому порядку.

          Отже, вогники –  душі померлих людей, які після смерті потрапили в Йомі-но Куні. Але блукають вони у темних чертогах не хаотично, а вишикувавшись у чергу, і рухаються у певному напрямку. Якщо цей висновок прийняти за відправну точку, можна фантазувати далі.

          Світ тут влаштований дуже своєрідно  –  на зразок величезної мушлі без молюска. Людське море вливається в її широкий край, і далі душі течуть  крученими коридорами, прямуючи до вузького кінця. У міру просування сам світ позбавляється всього зайвого, що ненароком потрапляє крізь широкий вхід. А заразом і очищає душі, як рисові зерна від лушпиння, відсікаючи все несуттєве, що налипло за довге життя.

          Що це може бути? Можна тільки припустити: прижиттєві переживання, сумніви, образи, радості, страждання та прихильності… Хмарки розчиняються у тутешньому сухому кліматі, залишаючи горіти лише найнеобхідніше – творчу іскру. Якщо вірити Тойокумоно, тільки вона потрібна для того, щоб розпочати будівництво нового світу. Покірні тутешньому порядку речей, стіни та одяг теж

стираються на порох. Не вияви пані лисиця пильності  –  і від неї самої нічого не залишилося б, крім бажання рухатися далі.

          З усього випливало, що інший кінець мушлі глухим кутом не закінчувався, бо в неї був не тільки вхід, а й вихід.

           Ось у чому справа! Мабуть, саме це Хмарний Бог і мав на увазі, говорячи про таємницю, а саме про те, як змінилася Йомі-но Куні. Вона більше не була останнім притулком душ, а, швидше, перевантажувальним пунктом, здійснюючи священний перехід через який, померлі позбавлялися всього непотрібного, що могло завадити їм у подальшій творчості або обтяжити в новому житті.

          Серце пані Акемі болісно стислося.

          Перевтілення душ таки існує! З деяких пір духи предків більше не скніють у порожнечі і темряві, вони вільні входити в Йомі-но Куні і залишати її за власним бажанням, народжуючись знову і знову. Ось на що натякав Тойокумоно, і про що не договорював, залишаючи співрозмовниці самій встановити цей факт. Адже всім давно відомо, що у нововідкриту істину повірити набагато легше, якщо зробив відкриття сам.

          І останнє, що містить кілька «якщо»: якщо вихід справді існує;

якщо Велика богиня-жона не загинула остаточно в породженому нею ж вогні, чи могла вона врятуватися, залишивши країну мертвих? А отримавши нове тіло, що пам’ятає з того, що з нею сталося?!

     Ось до чого додумалася пані лисиця, не сходячи з місця!

     Та й це не найважливіший висновок, який вона зробила. Нині кіцуне дивилася на сяючу метушню без завмирання серця і з докором. Несподіване відкриття не наблизило її до головної мети подорожі ні на крок, що засмучувало і відбирало останню надію повернути втрачене.

     Та вона зовсім не прагнула віднайти тут сенс життя! Задум її був набагато скромнішим – повернути втрачені чарівні хвости, а разом із ними і можливість проникати в чужі сновидіння. На жаль, у світлі істин, що відкрилися, найлегше було б припустити, що потрапивши сюди, дорогоцінний дар пройшов увесь намічений сріблястим сяйвом шлях і розчинився серед безлічі інших непотрібних речей. Цілком усвідомлюючи таку ймовірність, пані лисиця відчувала ні з чим не зрівнянне страждання!

     Коліна її ослабли – але не через пройдену відстань, а через душевну слабкість, і вона важко  осіла, підібравши під себе ноги. Обхопила їх руками і вперлася в коліна лобом.

     «Усе пропало!», – мабуть, єдине, що їй думалося в ту хвилину. Ця коротка містка фраза свідчила на користь безглуздості докладати хоч які-небудь зусилля до подальших пошуків.

     Тиша навколо була приголомшлива. Весь рух в Йомі-но Куні здійснювався беззвучно. Почни пані Акемі голосити, плач рознісся б далеко, порушуючи оту журливу гармонію. Тому пані лисиця змусила себе сидіти тихо і не видавати емоцій, які вирували всередині. І якби не властива їй стриманість, вона ніколи не почула б слабкий, глухуватий звук, що линув звідкісь знизу

     Знизу – не означало з прокладеної між двома стінами дороги, а з-під самої стіни. Неначе джерело незрозумілого шарудіння і скреготу було вмуроване в насип. Пані лисиця навіть не відразу звернула на нього увагу – так заглибилася у власні сумні думки. А помітивши, стала дослухатися.

     У стіні й справді щось було. Щось рухалося, незважаючи на твердість матеріалу, що могло означати тільки одне – у стіні, чи, певніше, під нею, знаходилися  порожнини. Якби  порожньою була сама стіна, вона б зробила кроки пані Акемі дзвінкішими, але вони були приглушеними.

     Ставши на коліна, допитлива пані спочатку постукала в стіну кулачком – нічого. Жодного відгуку. Потім припала до гладенької поверхні вухом. Скрегіт почувся знову, наче чиїсь пазурі дряпали тверду перешкоду зсередини. Нарешті шарудіння припинилося і запанувала та сама непроникна тиша, що й раніше. Пані Акемі виразно чула прискорене биття власного серця та уривчасте дихання.

     Вона сиділа так, поки думки в її голові вибудовували різні припущення, що це могло бути. Можливо, шерехи, чуті нею, незмінно супроводжували тривалий процес тління речей, їх стискання та злиття в єдину одноманітну масу. Тілесні предмети, на відміну від безтілесних душ, рухатися беззвучно не можуть, от і шумлять.

     Інше пояснення полягало в тому, що внизу справді порожньо. Але ця порожнеча населена страшними демонами, озброєними гострими кігтями і зубами. Від такого припущення всередині у пані лисиці похололо, а серце боягузливо стислося. Цілком очевидно, що сидіти належало сумирно, нічим себе не видавати. А коли загрозливі звуки припиняться – потихеньку рушити назад, оскільки рухатися вперед вона більше не могла. Якщо Йомі-но Куні й справді схожа на гігантську мушлю, то найкраще залишити її через широкий отвір, а не через вузький, звідки вона обов’язково вилетить очищеним від мирського лушпиння духом.