Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Так вона й зробила. Дочекалася, поки внизу стихне, і потихеньку випросталась. Зітхнула не так від полегшення, як від нервової напруги, коли легеням не вистачає повітря, і задумала звестися на ноги.

     Раптом за спиною щось вибухнуло, обсипало дрібним щебенем і з тонким свистом хльоснуло повітря. Розмірковувати над тим, що трапилося, не було жодної можливості. Підкоряючись миттєвому пориву, пані лисиця різко подалася вперед, так і не встигнувши стати на ноги. Поки невидиме ласо ще висіло в неї над головою, вона вирішила рятуватися швидкою втечею – скотитися, нехай навіть стрімголов, з низького насипу і сховатися в низині, між стінами. Але і там вона підніматися на повний зріст не буде. Пригнеться і поповзе назад – до Печального Склепу, не гаючи часу на те, щоб роздивитися загрозу. І якщо погоні не відчує, так і бути, озирнеться, щоб дізнатися, що  сталося. Переляк може виявитися набагато більшим за небезпеку.

     Але здійснитися наміченому плану не довелося. Варто було пані лисиці податися вперед – а зробила вона це з великою спритністю – як застиглий в повітрі на кілька коротких митєй зашморг вп’явся їй у шию. Пані Акемі схопилася за нього обома руками і замість пронизливого крику видала здавлений хрип.

     Сидів зашморг щільно, але все-таки не настільки, щоб переламати тонкі хребці і зламати шию. На дотик – неширока стрічка, яку вплітають у складні зачіски яматоські модниці. Про колір пані лисиця нічого сказати не могла. Певно, темний, як і все тут.

     Перебуваючи в крайньому збудженні від переляку, сама лісова пані зазначила, що жива і здатна чинити опір. Тому, не послаблюючи хватки і не дозволяючи ласо затягнутися на шиї, повернулася так, щоб бачити, звідки воно тягнеться.

     А тяглося воно з широкого отвору. Невідома сила зруйнувала стіну зсередини, вибила великі шматки злиплого сміття і розкидала його на всі боки. Уламки валялися тут і там, а в підземні надра вів чорний, широкий хід. Кінець зашморгу ховався там, у всюдисущому в Йомі-но Куні мороці.

     Затиснувши в руках вузький і довгий повідець, пані Акемі смикнула за нього з усієї сили. Ще раз і ще, доки не відчула сильний опір. Вузька темна стрічка дрібно затремтіла і невблаганно потягла жертву в прохід, що утворився. Поваливши кіцуне на землю, невидимий мисливець підтягнув її до краю дірки і, смикнувши сильніше, милостиво дозволив захриплій жінці зірватися в пекельну яму.

     Падати довелося зовсім невисоко. Але це і стало єдиною втіхою. Пані Акемі безцеремонно тягли в невідомому напрямку  вузьким і брудним тунелем, проробленим чи то в землі, чи то в чомусь ще, що вона до пуття не могла розгледіти. Навколо було вогко, смерділо чимось особливо мерзенним, до чого не так просто  звикнути –  виразно сирістю, тілесними випорожненнями та пріллю. Від затхлості, а можливо, частково від задухи у пані лисиці паморочилося в голові, і якби вона була не така голодна, шлунок напевно виплеснув би назовні весь вміст.

     За зашморг вона, як і раніше, трималася обома руками, не випускаючи ні на секунду, але від великого натягу той здавлював горло сильніше. Кілька разів по дорозі вона поринала обличчям у неглибокі калюжі нечистот і пирхала подібно розгніваному їжаку, відпльовуючись брудом, що набивався в рот і ніс. Після кількох нурків пані лисиця розсудливо вирішила тримати губи щільно зімкнутими і приготувалася затримати дихання за найменшої підозри на наступне занурення, але рух раптом припинився. Хватка миттю ослабла, і зашморг відліпився. Випустивши його кінець з рук, пані лисиця обмацала поранену шию і стала старанно її розтирати.

     Якийсь час вона робила механічні рухи, потрібні швидше не для того, щоб відновити струм крові, а щоб прийти до тями. Відчувши  себе краще – наскільки взагалі дозволяла смертельно небезпечна ситуація, стала рачки і рушила  тунелем вже самостійно, а не на повідку. Закінчувався хід тут же, за рогом, і виходив у широке підземне приміщення.

     Справжнє обличчя Йомі-но Куні відкрилося пані лисиці не відразу. Виходить, під надземними лабіринтами, що закручувалися і прагнули виходу, існувала  мережа підземних. Очевидно, вони нікуди не вели і закінчувалися глухими кутами, надаючи притулок огидним створінням, що ховалися в підземеллі.

     Але кому?

     У змученої пані лисиці, чиє колись прекрасне тіло вкрилося синцями та саднами, і на це була відповідь. Неприємна, оскільки питання, куди поділися демони, досі залишалося відкритим.

          Таємничий викрадач зник, а, можливо, його просто не було видно –  навколо кужелився густий примарний туман. Примарним пані Акемі визначила його за тьмяне світіння. Джерело світла знаходилося по той бік приміщення і являло собою звичайну олійну лампу.

          Через безліч  таємниць і загадок нерви кіцуне витончилися. Вогник на тому кінці просторої кімнати танцював і хитався. Зрештою, втративши терпіння, пані лисиця вигукнула спересердя, цілком усвідомлюючи приреченість свого становища:

          –  Покажися!

          І повторила те саме ще голосніше.

          Спершу світло завмерло на місці, потім захиталося і стало збільшуватися в міру наближення його джерела. Серце пані Акемі завмерло, обличчя звела нервова судома. Але на вогонь вона дивилася не моргаючи, підозрюючи, що виглядом своїм являє втілення безстрашності, яку нині не відчувала. Тим більш прикро: коли світло стало надто яскравим, їй таки довелося прикрити очі рукою.

          – Я неодмінно показалася б, –  пролунав ласкавий низький голос.

          Здригнувшись, пані лисиця спробувала розвести пальці, аби роздивитися особу, яка наблизилася до неї, але замість того опустила погляд –  після довгого перебування в напівтемряві очі сльозилися. На жаль, так вона бачила зовсім небагато: себе, що сиділа у жовтій плямі світла і відкидала довгу людську тінь.

          –  З превеликим задоволенням показалася б. Сама пропозиція явити себе звучить приємно. Мені давно ніхто такого не пропонував, незважаючи на те, що я так цього потребую. Посудіть самі, хіба можна ховати від чужих поглядів таку неперевершену красу? –  продовжувала незнайомка, що виринула з туману.