Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Обтерши вії ребром долоні, пані лисиця відповіла обережно і обдумано:

          –  Яке щастя ненароком виконати ваше заповітне бажання. А все-таки світло сліпить, і я не можу роздивитися вас до ладу, –  поскаржилася вона.

          – Що ж ви одразу не сказали? –  злякалася невидима співрозмовниця. –  Я відсуну світильник подалі, –  і тут же виконала обіцяне.

          Відчувши себе впевненіше від того, що її не вбили негайно в цьому дивному місці, а вдалися до світських розмов, пані лисиця звела на неї очі.

          І ось що вона побачила: вже якою красунею вважала себе пані Акемі, а та, що стояла перед нею, була в десять, ні, в сто разів красивішою! Стан її був обтічний і м’який, огорнутий у дорогий шовк. З запаху виступала сліпучо-біла шия і тримала на собі абсолютно круглу голову. Така правильність форми її хазяйку анітрохи не спотворювала, навпаки, надавала ще більше миловидності. Ніс маленький, брови – густі та круглі над виразними очима. Вії – на диво довгі! – кидали на бліді, майже прозорі щоки чорні тіні. «Хіба то не принцеса крові?!» Але найбільше вражало волосся красуні –  блискуче, воно спадало плащем до самих п’ят й  тягнулося за нею по землі ще на три кроки. Бруднити таке в багні пані лисиці здалося блюзнірством, але сперечатися з їхньою  власницею вона не стала.

          Образ, який з’явився перед нею, виявився настільки блискучим і незрівнянним, що пані лисиця навіть засумнівалася, а чи не сама Ідзанамі постала перед нею? Бо в її розумінні тільки родоначальниця прекрасної Оясіма могла бути настільки досконалою в усіх відношеннях.

          Але ні. Найімовірніше Ідзанамі згинула у вогні. А якби і пережила катастрофу, що трапилася з нею, мала б вигляд інший, не настільки привабливий. У цьому пані Акемі переконалася, коли спостерігала її хвору, обгорілу до кісток, на руках у вірного Ідзанакі.

     Перед нею постав зовсім не творець восьми благословенних островів, але дехто  інший. І світильник тримала не сама красуня, а хтось, хто дріботів  на коротеньких ніжках поряд із нею. Він був босий і голий, з вузлуватими пальцями, зеленою шкірою і знятою маківкою на позбавленій рослинності голові. Там, де мав би бути мозок –  вмістилище потаємних дум – зяяла порожнеча. Можливо, тому істота корилася господарці підземелля так безумовно, час від часу запобігливо поглядаючи на свою прекрасну пані.

     Відзначивши зацікавлений погляд, незнайомка люб’язно пояснила:

     – Каппу – мій слуга. Вам не треба його боятися. Привівши вас сюди, він лише виявив турботу про мене, вирішивши скрасити дозвілля розмовами. Ах, як багато часу минуло з того дня, як я сама розважала себе грою на флейті. Я брала її у руки, коли мене долала журба і самотність. На жаль, вогкість, яка панує тут, не пішла їй на користь, і тепер з неї складно видобути чистий звук. Тож, шановна пані, гостинній господині, якою я себе вважаю, нічим вас порадувати. Але якщо вас не обтяжить розмова зі мною, буду тільки рада.

     Голос дзюрчав тихим джерелом у лісовій глушині. Проте пані лисиця розважливо йому не вірила. А думала от що: чи випадково юна пані відводить підозри від свого слуги, виставляючи його малосильним? Недооцінювати сили цієї маленької істоти було б необачно, особливо враховуючи те, що зашморг, накинутий їй на шию, ховався у нього в роті і насправді виявився довгим, вологим язиком. Каппу раз у раз вигравав ним, то виставляючи напоказ, то ховаючи в беззубий рот.

     –  Якщо ви достатньо надивилися на мене, може, дозволите краще роздивитися вас? – попросила дівчина, і, не чекаючи відповіді, наблизилася до Нічної Пані, яка все ще сиділа на землі.

     –  Як вам завгодно, –  не стала сперечатися кіцуне.

     Але одним лише роздивлянням її цікавість не обмежилася. Красуня одразу витягла руку і вихопила з темної шевелюри гості сиве пасмо.

     –  Що це? Ах, це свідчення того,  що  ви зазнали жахливих випробувань. Як я боюся, що таке може статися і зі мною. Волосся знебарвиться, і його доведеться підфарбовувати. Адже це вже підробка під справжню красу, – нарікала вона. Довго вдивлялася в схудле обличчя, нишпорила прискіпливим поглядом по фігурі, а натрапивши на Вмістилище Життя, що виглядало з-за поясу, запитала: –  Що це? Дайте-но сюди.

     Риси пані лисиці застигли, пальці судомно зімкнулися навколо тонкої шийки пляшки.

     Чи відомо жительці Йомі-но Куні про те, що хазяйка Рівнини Високого Неба колись сховала від її рідні? Якщо так, вона легко заволодіє тим, чим сподівалися заволодіти багато хто до неї, і що пані лисиця успішно ховала у себе під одягом. З іншого боку, якщо вона відмовиться коритися такій наполегливій вимозі, то видасть себе з головою і викличе чималі підозри. Найрозумніше в цій ситуації підкоритися і дати незнайомці те, що вона жадає.

     Так пані лисиця й зробила. Вийняла з-за пояса пляшку і простягла дівчині.

     Та взяла її з усією обережністю, відкоркувала і піднесла до тріпочучих блідих ніздрів.

     Зморщивши маленький носик, красуня відвела шийку подалі.

     – Звичайна вода?

     – Щоб втамовувати спрагу в дорозі, – підтвердила пані лисиця. І хоча в неї ще залишалися побоювання щодо того, що незнайомка виплесне вміст посудини на землю, і гюкі втече від неї так само просто, як і піймалася на лисячу хитрість, цього все ж  не сталося.

     Задовольнившись, дівчина закоркувала пляшку і повернула її настороженій жінці. Більше нічого для себе примітного у зовнішності кіцуне вона не виявила.

     Не бажаючи, аби на неї дивилися згори вниз, пані Акемі підвелася.

     – Тепер, коли ми обидві задовольнили свою цікавість, чи можу я дізнатися ваше ім’ям?

     –  Ама-но Дзаку. Дама Ама-но Дзаку, –  відповіла чарівна діва. – А ваше? Як вас звуть?

     –  Мене кличуть пані Акемі.

     На обличчя Ама-но Дзаку лягла тінь невдоволення, що змусило пані лисицю перейнятися своєю подальшою долею. Очі дівчини спалахнули досадою.