Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     –  Що з вами, пані Амано-но Дзаку? –  спробувала випитати кіцуне. –  Хіба я вас образила? Повірте, такого я і на думці не мала!

     –  Як же так? – поскаржилася незнайомка. –  Ви такі ввічливі зі мною, а ваше ім’я мене ображає.

     –  Ви так думаєте? – здивувалася пані Акемі. –  І чим же?

     – Як можна називатися «сліпуче прекрасною», якщо є хтось вродливіший за вас? Хіба за таких обставин ваше ім’я не є прикладом непростимої гордині? Тим більше воно ображає мене, бо це я прекрасніша за всіх.  Чи ви не згодні зі мною?

     Ошелешена, пані лисиця повільно кивнула.

     –  Я готова визнати свою провину, –  сказала вона.

     – І це ще не все, – продовжувала незвичайна співрозмовниця. –  Було б справедливо, якби ви поступилися своїм ім’ям мені.

     Тон, яким було озвучено пропозицію, що так здивувала пані лисицю, був звичайним, ніби йшлося про цілком пересічну річ. Ну, що незвичайного в тому, аби хтось один подарував своє ім’я комусь іншому? Ось так, з доброго дива, з одного тільки переконання, що воно пасуватиме комусь більше?!

          Тим не менш, і сама розмова, і вся ситуація загалом були незвичайними. Будь-яке неправильне рішення могло привести пані лисицю до катастрофи. А отже, і діяти треба незвично, зовсім не так, як підказує обурена подібною безцеремонністю гордість.

     Розцінивши, що заради власного порятунку, ім’я – жертва невелика, кіцуне висловила свою згоду.

     –  Як добре, що вам притаманне внутрішнє відчуття відповідності, –  похвалила її зговірливість Дама Ама-но Дзаку. – Несправедливо, якщо «сліпуче прекрасною» називатиметься та, хто на вроду гірша. Як чудово вийшло, що ви погодилися поступитися своїм ім’ям на мою користь без суперечок, абсолютно добровільно. Я пережила б справжнє розчарування, якби довелося доводити, що називатися пані Акемі насправді личить мені, а не вам. А якби мої переконання на вас не подіяли –  ще гірше. Я б відібрала ім’я силою, і ця обставина засмутила б мене ще більше.

     Про те, як Ама-но Дзаку збиралася забирати ім’я за допомогою сили, пані Акемі випитувати не стала – не цікаво. Йшлося тут щонайменше про вбивство. Нема людини – й її ім’ям можна володіти. Саме її ім’ям, оскільки назватися так само –  все одно, що присвоїти собі схоже ім’я, але аж ніяк не те саме. А красуня сподівалася заволодіти саме її ім’ям, і жодним іншим.

     Натомість пані лисиця запитала:

     –  Як же мені тепер називатися? Адже зовсім без імені людині не можна. Чи не буде вашої ласки на те, щоб назвати мене якось інакше? Бачу, ви добре знаєтеся на нюансах відповідності, які є основою гармонійного буття. Оберіть мені ім’я, благаю вас .

     – Якщо ви наполягаєте…, – очі Ама-но Дзаку спалахнули натхненням.

     – Наполягати не смію, але мені дуже цього хочеться, – вклонилася пані лисиця.

     – Отже…, – замислилася Дама. – Чому б вам не назватись пані Міцуко? Вирішено! Відтепер ви – «дитя світла». На противагу мені, звиклій до темряви Йомі-но Куні.

     – Міцуко? Що ж, у цьому є сенс, – визнала пані Акемі.

     Звичайно, в глибині свого живота так просто від свого імені вона не відмовилася, а лише вдала, що згодна з думкою Дами про те, що воно тій пасує більше. «Сліпуче прекрасною» її назвала мати. І саме це і ніяке інше ім’я Нічна Пані мала намір носити до кінця життя. Тим не менше, вона відчувала крайню необхідність погоджуватися з пані Ама-но Дзаку доти, доки не довідається, що та собою являє. Чи можливо, щоб красуня, яка постала перед нею, мислила ницо і замірялася зробити якусь підлість? Цього пані лисиця не знала. Тому й погоджувалася з усім, що та їй казала.

     Тим часом дівчина витягла з широкого рукава кругле люстерко на довгій ручці і почала роздивлятися себе в ньому так уважно, ніби нове ім’я справді могло зробити її ще кращою. Робила вона це не соромлячись, але чомусь й інших емоцій теж не проявляла – у погляді не було й тіні кокетства. Пані лисиця відзначила це як дивину, не властиву вродливим жінкам. Гарна зовнішність мала б викликати у пані Ама-но Дзаку принаймні скороминущу посмішку. Але губи її навіть не сіпнулися, а обличчя залишалося абсолютно незворушним.

     Трапляється, що жінки  не задоволені собою і шукають у своїй зовнішності уявні вади, але Дама Ама-но Дзаку такою не була. Навпаки, вона навмисно випинала свою красу, хоч-не-хоч змушуючи глядача визнати її зовнішню досконалість. То чим вона не задоволена?

     Сховавши люстерко у рукав, Дама знову звернулася до кіцуне:

     –  Звідки ви, пані Міцуко ? Отже, я не помилилася, коли назвала вас так, і ви справді походите із Серединної Країни, де живуть люди?

     –  Ваша правда, –  не стала заперечувати пані Акемі.

     –  Ах, скількома чудесами багата Серединна Країна! – захоплено сплеснула руками дівчина. –  І як би я хотіла побувати там знову! –  зажурено закінчила вона.

     – Ви бували у Серединній Країні? – поцікавилася пані лисиця.

     –  Бувала, –  підтвердила красуня.

     –  Як же ви туди дісталися?

     –  Напевно, так само, як і ви опинилися тут, –  знизала плечима співрозмовниця. –  Нині існує багато червоточин і сюди всяке просочується, чого раніше ніколи не потрапляло.

     –  Он як?

     –  Йомі-но Куні зараз не та, що раніше.

     Пані лисиця несвідомо напружила слух: невже Дама Ама-но Дзаку згадує ті самі зміни, про які говорив божественний Тойокумоно? Нині таємниця , яку він зберігав, уявлялася їй білою квіткою лотоса, що піднімався з темних глибин озера, аби досягти поверхні і розкритися.

     –  Значить, вам відомо, на що Йомі-но Куні була схожою раніше і на що перетворилася згодом? –  запитала вона.

     Нова пані Акемі здивовано звела на неї погляд і... несподівано розсміялася. Сміх її був на диво мелодійний і приємний.