Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – А ви не знаєте? До того, як вітер змін досяг країни мертвих, тут було більше сталості. Про час ніхто й не замислювався. Душі мертвих приходили сюди таємною стежкою і населяли ці місця. Вони перебували в незайманому супокої, поки майже повністю не розчинялися у темряві. Але перед цим вони народжували дітей темряви – створінь, яким тут жилося привільно, і я – одна з них. О, мила пані Міцуко, ми були щасливі, і наше щастя здавалося нам вічним. Ми не старіли і не вмирали, насолоджуючись безсмертям. Але згодом настали зміни.

–  Які саме? –  серце пані лисиці прискорило ритм.

– Якось Великий бог-муж Ідзанакі спустився в самий низ, чого раніше ніколи не робив. На руках він ніс свою кохану богиню-жону. Тіло її було охоплене вогнем. Якби вона залишилася в Серединній Країні, звідки він приніс її, Ідзанамі була б приречена на загибель. Але варто було священному подружжю переступити тутешній поріг, і саме це місце стало перешкоджати смерті. Воно продовжувало  біль і муки богині на цілу вічність, підтримувало вогонь, але не дозволяло йому поглинути її повністю. Колишнє Йомі-но Куні ніколи б не дозволило їй померти! Воно підтримувало в Ідзанамі життя.

     –  Не розумію, нащо  така жорстокість? Який сенс підтримувати життя ціною невимовних страждань? – жахнулася кіцуне.

     –  Ви співчуваєте їй? – сумно усміхнулася Дама. – Їй багато хто співчував із тутешніх мешканців, навіть не здогадуючись, що задумав її брат. Усі вважали, що Ідзанакі залишив її, злякавшись потворного вигляду. Залишив, не давши померти, аби не наплодити ще більше скверни, до якої відносять смерть. До мене доходили  чутки про те, що він покинув усе створене ним та його дружиною, щоб більше ніколи не повертатися на Оясіма.

     –  А хіба це не так?

     – Аж ніяк, – підняла кругле підборіддя дівчина. –  Чи відомо вам, пані Міцуко, навіщо він залишив  Ідзанамі тут?

     Пані лисиця заперечно похитала головою.

     – Щоб зберегти їй життя до того часу, коли придумає, як її воскресити. Тим самим він узяв на себе величезну відповідальність вирішувати, коли дозволити їй померти. –  Брови жінки злетіли вгору. – Розумієте? – натякнула незнайомка. –  Він сховав її тут від усіх, аби її ніхто  не турбував.

     – Там, де стоїть Печальний Склеп? –  здогадалася пані лисиця.

     – Так! Так! У Печальному Склепі! Саме там Ідзанамі чекала на повернення Ідзанакі. В Йомі-но Куні вічність мала здатися їй однією секундою. Але та зазнавала таких мук, що кожна секунда перетворювалася на вічність. Як вона страждала! Я була мимовільним свідком тих тортур. Але чи можливо передати вам таке на словах? Мабуть, ні…

     –  Отже, Ідзанакі повернувся за нею? –  обережно припустила пані лисиця.

     – Так, – зітхнула Дама Ама-но Дзаку. – І його прихід ознаменував кінець нашої вічності. Він більше не потребував сталості та нерухомості.

     –  Що це означає?

     –  Ідзанакі змінив місцеві порядки і встановив для мешканців неприйнятний для них закон поступального часу . З тих пір час не пішов, а понісся, піддаючи нас, нещасних створінь, смерті та тлінню. Адже відомо, що ми не можемо жити вічно на відміну від своїх безсмертних творців – людей.

     –  Не розумію, навіщо він це зробив? Упорядкував плин часу? – похитала головою пані Акемі. – Адже Ідзанамі могла згоріти за мить, а душа її канути в морок?!

     –  Він би ніколи не дозволив цьому статися. Така уже відданість Ідзанакі. Він би ніколи не дозволив їй згинути, – палко промовила Ама-но Дзаку. –  Заради неї він назвався іншим іменем і відпустив час. На що було схоже раніше Йомі-но Куні? На закорковану пляшку. Він же пробив у ній дірку і вказав душам на вихід. Це він вигадав, як вивести їх звідси, а разом з іншими і душу своєї коханої Ідзанамі після того, як тіло її обернеться на попіл. Ви бачили лабіринт? Не той, у якому мешкаю я і подібні до мене… Той, інший…, – і піднявши тонкий пальчик вказала на земляний купол. –  Пройшовши ним і очистившись від усього, що їх обтяжує, боги-люди знову споглядатимуть світло. Їм дадуть нові тіла. Лише ми – безталанні створіння, які  мешкають унизу, загинемо, безповоротно загинемо!

     Пані Акемі завмерла в німому подиві: значить, ось вона яка – таємниця . Сенс її виявився надзвичайно простий: Йомі-но Куні більше не була в’язницею для душ. Вона мала вхід і вихід –  власне те, що й припустила сама пані лисиця, спостерігаючи за метушливим рухом душ. Але те, що сам Ідзанакі започаткував новий порядок заради коханої дружини, було досить несподіваним відкриттям. Воїстину Початок –  далекий і прихований! І серед знаних мудреців не знайшлося жодного, який проник би сюди прозорливістю і пізнав те, що приховано за ширмою століть. У старої легенди про Ідзанакі та Ідзанамі було продовження, та ще й яке!

        А й справді, яке?

     –  То що ж трапилося з Ідзанамі? –  зажадала продовження пані лисиця.

     –  Ах, муки її скінчилися. Тіло вмерло, але душа досягла виходу, як і було задумано її братом-мужем. Вона померла і народилася знову людським немовлям, позбавленим усякої пам’яті про те, ким була раніше. Принаймні так кажуть. Достеменно мені це не відомо.

     Незважаючи на невпевненість пані Ама-но Дзаку, слова її справили на пані лисицю величезне враження. Саме припущення, що Ідзанамі народилася знову – і ким?! Людиною! –  все негайно розставило на свої місця. Останні кілька років життя пані Акемі побачила ясно-яснісінько, а всі недомовки, над якими вона безуспішно ламала голову, нарешті набули сенсу.

     А справа, виявляється, була он у чому. Ідзанамі-но камі ніхто напризволяще не залишав. До її народження боги поставилися з особливою увагою та тримали під особливим наглядом. Для більшої впевненості приставили до неї няньку – не когось, а проникливу пані лисицю, яка не те, що вдень, уночі не спускала з підопічної невсипущого ока. Абсолютно необізнану щодо того, біля кого їй відвели місце… Бідна, бідна молодша сестричка! Переживши стільки страждань, вона й справді втратила пам’ять... Її приспана сила була настільки могутньою, що  одного дня погрожувала проявити себе найнесподіванішим чином!