Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Пані лисиці справді стало моторошно. Адже вона вже сміла думати, що після того, як пережила пана Мамору, нічого не може налякати її більше за  життя без нього. Виходить, вона помилялася. Вона боялася смерті, а скорбота тільки на якийсь час притупила її чуття самозбереження. Тепер воно як ніколи голосно заявляло про себе, не пускаючи її вперед і вмовляючи повернути назад.

          «Назад? Який сенс повертатися? –  дивувалася вона. –  Звісно, ніякого!»

          Тому рух уперед –  єдине, що їй залишалося.

          І вона зробила крок. Потім другий. Третій і, нарешті, четвертий. У повній темряві, у невідомість. Допоки яскраве світло, що розточувало  божествене подружжя, не висвітлило все просторе приміщення, являючи трагічний фінал усієї історії.

          Спустившись, Ідзанакі-но камі акуратно опустив богиню-жону на землю, й її тендітна  фігура майже потонула в легкому вороху. Пані Акемі негайно зробила висновок, що в ту пору, коли з Великою богинею-жоною сталося нещастя, нічого подібного тут  не було. Губи Ідзанакі заворушилися – певно, боги обмінялися кількома фразами на прощання, після чого юнак зник. Розчинився! Точно так, як завжди робила сонцелика Аматерасу: спочатку  розмився його обрис,   а потім він перетворився на стовп світла, який витончився і зник. До останку обличчя його виражало співчуття і рішучість, з якою він залишив свою дружину.

          Ідзанамі ж  згасла, злившись з навколишньою напівтемрявою.

          Про що говорили боги між собою, пані лисиця так і не зрозуміла. Підслухати було неможливо, бо жодного звуку вони не видавали. Якщо час і зберіг їх образи, то слова  канули у невідомість. Ясно одне: після цієї недовгої розмови Ідзанакі покинув Серединну Країну та Рівнину Високого Неба, прикликавши собі на допомогу богів-наглядачів за місяцем, сонцем, морем та іншим. Бо саме ця розмова і стала останньою між божественним подружжям – принаймні так для себе уклала пані лисиця.

          Отже, он воно як було. Надивившись вдосталь, пані Акемі відчула легкий напад прозріння, який буває, коли відкриваєш якусь несуттєву істину. Користі з такого відкриття, можливо, і ніякої, але картина світу стає повнішою, від чого на душі стає радісніше.

          Інше відкриття вразило кіцуне значно більше. Воно видалося їй важливішим, бо стосувалося її власної безпеки. Божественного світла цілком вистачило, щоб роззирнутися до ладу. Усередині гори було порожньо. А те, що пані лисиця прийняла за качиний пух, виявилося попелом. Великі шматки і маленькі клаптики підносилися вгору, потривожені її присутністю, і опадали. Від давності вони навіть не мали характерного запаху золи – із цим незрозумілим плином часу він зник.

Попелом і гаром було вкрито все навколо –  і стіни, і висока стеля. Вони бруднили все, чого торкалися. Ступні пані лисиці та поділ її одягу незабаром стали чорними. Дрібні сірі часточки сідали на обличчя і намертво прилипали до шкіри. Але все це було справжньою дрібницею  порівняно з тим, що поблизу не було м’ясоїдних істот, готових вчепитися в неї і розірвати на місці. Гора була порожня і не таїла у собі небезпеки.

          Залишатися тут не було жодного сенсу. Все, що пані лисиця могла побачити, вона побачила. Місце навіювало тугу. Та й які веселощі мали б наповнити останній притулок жінки, що вмирає від гарячки?

           Знівечена вогнем, відчуваючи невимовний біль, Ідзанамі залишилася на самоті. Найдивовижніше полягало в тому, що, всупереч чуткам, вона спустилася в Йомі-но Куні, будучи при смерті, а не безтілесним духом, який залишив тіло після смерті. Саме це відрізняло її від інших мешканців країни мертвих і робило в очах пані Акемі особливою. Її найтонша божественна оболонка горіла і поступово ставала непридатною, але свідком самого факту загибели богині пані лисиця не стала. Та й скільки не ворушила ногами золу, що давно охолола, рештків Ідзанамі не виявила. Отже, богиня або згоріла вщент, не залишивши по собі ніякого нагадування, або знайшла інший спосіб залишити це похмуре місце.

          Але який? Певно, вона потребувала сторонньої допомоги, щоб хтось співчутливий міг перенести її. Але куди? Нині «гора» виділася пані лисиці Печальним Склепом, призначеним для того, аби сховати вмираючу богиню від чужих очей і дати їй спокій.

          «Стільки запитань!», – нарікала допитлива пані. А відповіді на них не знаходила. Загадки завжди мучать допитливий розум, але якщо їх надто багато, можуть роздратувати. Кожне нове відкриття незмінно тягло за собою пухнастий хвіст нерозв’язних задач.

          Щоправда, дещо корисне вона таки видобула: на осяяній світлом протилежній стіні усипальниці виявилася ще одна проломина – якраз на зріст лісової пані. До неї вона і спрямувала свої чорні від сажі стопи.

          Вибравшись назовні, кіцуне обірвала широкий край рукава і витерла обличчя чистим виворотом.

          Жодної різниці. Вузька дорога тяглася далі і плавно повертала убік, від чого кінцева мета подорожі губилася за обтічним кутом. Стіни, які оточували її, були зліплені з того самого різноманітного матеріалу, що й високі стіни склепу. Раз у раз на очі потрапляли зламані речі, битий посуд та усяке начиння. Все було безнадійно зіпсованим і встромленим у стіну абияк. Як наслідок, з неї випирали то коротенькі ніжки дерев’яних столів, то край банної бочки, і – о диво! – всередині неї все ще була вода. Не думаючи про те, чи вона свіжа, пані лисиця зачерпнула її долонею і змочила пересохлі губи. Пити не збиралася, побоюючись кишкового недугу. Недарма ж існує думка, що, покуштувавши їжі мертвих, людині більше ніколи не судилося покинути Йомі-но Куні. Розбиратися, чому саме, пані лисиці не хотілося.

          Подорожня йшла довго і добряче втомилася. А сили в такій дивній і тривалій подорожі потрібні будь-кому, навіть найневтомнішому шукачеві пригод. Тому для відпочинку вона влаштувалася з усім комфортом: згребла в купу сміття, що валялося під ногами, перебила, наче м’яку подушку,  й вкублилася в середину, накрившись старим мотлохом з головою. Переконавшись, що саморобний дах цілком прийнятний і під його захистом вона не приверне до себе нічиєї уваги, пані Акемі дозволила собі послабити пильність та поспати.