Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– А про мене так само: краще змовчати. Життя крутиться навколо, але не зачіпає мене, – чесно зізналась я йому.

Квіти стояли в кришталевому відерці. Не дивлячись на час, ми пили каву. Сиділи як минулого разу й дивилися схвильовано та мовчки. Аж раптом він спитав:

– А хочеш я залишусь?

– НІ!.. Кіро, я не знаю, – скрикнула я й осілась, наче ударена по голові.

– Зате я знаю, що ми обоє хочемо. Тільки чомусь вважаємо, що НЕ МОЖНА, – легко розставив все на місця мудрий чоловік.

– Кіро, а давай відверто. Ось ти мені даруєш свою доброту і щирість. За це я дуже вдячна. Але навіщо тобі та «потворна лесбі»? – вимовила вголос і здалося, що хтось вдарив ножем в саме серце. На це мій доброзичливий гість скипів:

– Коли б ти була чоловіком - я вдарив би! Не смій більше ніколи говорити цього про себе. Я поясню: ЧОМУ? Діно, ти народилась «нічиєю». А потім злі потвори у тебе відібрали єдину захисницю. Ти взагалі не розуміла: як дихати у цьому світі? І тут з’явилася вона: така всезнайка і всевмійка. Так, дійсно дамочка навчила тебе професії. Але ж ти здібна. І якби навчав аквалангіст чи льотчик, ти справилась би й там. Хіба ти набивалась до неї в подружки? НІ. Чи підливала їй гидоту, щоб забувати про здоровий глузд? Теж НІ. А може це тобі спало на думку вбити вас обох? Знову НІ! Вона себе вважала геніальною? А геніальність полягала в умінні маніпулювати й користуватися людьми. Ось ти її жалієш, а я вважаю, що мадам отримала по заслузі. Тому забудь свою біду і я ніколи не згадаю. Якщо скажеш – я піду, але ні за що не залишу боротися на самоті. Навіть не мрій, рієлторко Діано!

Він стих, а я спочатку хотіла плакати та з середини його промови стала прислухатись і з кожним наступним словом мене попускало. Невже віщунка з неба надіслала до мене янгола, щоб захищав замість неї? А як ще можна пояснити вчинки стороннього чоловіка, котрий має купу власних проблем, але приходить серед ночі та наче той бальзам лікує мою хвору душу?

– Спасибі, Кіро! Я не думала, що ти аж стільки знаєш.

– Про ту тварюку? Жанна розповідала. У вас же вся агенція спостерігала та пропускала повз її дивацтва. Хіба ти першою потрапила в тенета? Будь я вашим керівником, вона б відразу вилетіла геть. Тільки ж дамочка приносила агенції постійні прибутки, тому про інше забували. Прошу: не звинувачуй себе даремно! Звісно я можу поїхати на хату, але дуже хочу вранці зварити тобі каву. Не переймайся, я прекрасно висплюсь на цьому царському дивані. Та знайди мені, будь ласка, щось підстелити, а то ще забрудню таку красу.

– Кіро! Ну, як тобі не соромно? Зараз я постелю. А ти поки прийми у мене «царський» душ та будемо відпочивати, – зі змореного погляду мені дійшло, що Латуш примчав сюди прямо з летовища.

– Ось так вже краще! Дякую за каву. Куди іти, сюди? – розцвів мій опівнічний співрозмовник.

– Там в шафці рушники, в кутку! Візьми який сподобається, – скрикнула я вслід гостю та знову відчувала як защеміло серце. Але тепер через приємність. У мене промайнула дивна думка, що поруч з Ним я була б щаслива провести решту життя на землі.

Розділ 15. Доброго ранку

Зимове сонечко зійшло й світило у високі вікна. Коли я відкрила очі – мій гість уже піднявся й щось чаклував біля плити. Я чула аромати молока й масла та розуміла, що то буде каша. Чарівна каша з мого дитинства. Та, яку готувала мені Магда, даруючи дитинство.

Я обережно потягнулась до халата й закрутилася в нього, мов у кокон. А Кирило все бачив і тільки посміхався сором’язливості дорослої дитини. Господи, які у нього добрі очі! Ці сонячні смарагди, мов теплі світлячки. Він посміхається й лице стає утаємниченим і світлим...

– Доброго ранку, сонне царство! Ось я й приготував тобі свою пшоняну кашу. Йди вмийся й перевіриш: чи тямлю я в дитячих стравах?

– Доброго ранку, Кіро! Тямиш, я й так чую. А де ти взяв пшоно? Хіба воно в мене було? – ще не прокинулась я від сну, але затишок заворожував.

– Було. Ти що не пам’ятаєш вмісту своїх запасів? Це неподобство треба виправляти. Людина завжди повинна знати, на що їй розраховувати, – суворо й жартома сказав мені інструктор з виживання. Та тільки я не зрозуміла: це він про крупи, чи про себе?

– Будь ласка, насипай! Я зараз... – зірвалась я до ванної та вперше за місяць щиро розсміялась.

У-у-у!!! Коли б хто знав: яка це неймовірна смакота! Пшонинки лопаються десь на язику й від того вони ще смачніші. А молоко солодке й пахне маселком...

Я їла кашу, що приготував Кирило і думала: «Чому мені не до снаги звичайне людське життя? Навіщо доля знаходить для мене стільки гіркоти? Хіба не можна аби цей щирий Чоловік був поруч? Ні, не кожен день, нехай приходить коли захоче, та я й від того буду радісінька».

Хвилиночку! А як же обіцянка: ніколи й ні до кого не приростати м’ясом? Та вже здається пізно! Бо Він сидить навпроти, тихенько їсть і поглядає, як рідний брат. Діано, зупинись! «Сестра» у тебе вже була, але тепер вона лежить в лікарні й не дружить з головою. І винна в цьому саме ТИ...

– Про що задумалась, малеча? – уважно запитав Кирило так, наче чув мої думки.