Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Я мовчки сіла на стілець та намагалася відповісти, але не витримала й знову сховала обличчя в рукава халата та залилась сльозами. Тоді цей супермен присів навпроти, взяв мою руку у свої й спокійно попросив:

– Діно, будь ласка, перестань! Вже все позаду. З часом воно забудеться й пройде, а я буду тобі допомагати. Смачного! Пий, доки не охолола.

Розділ 14. Янгол

Якщо хтось думає, що після кави ми роздяглися й кинулися в ліжко – нехай піде до церкви або до лікаря! Адже у нас з Кирилом за плечима був такий тягар невдалого кохання, що думки навряд чи прямували в бік розпусти.

Гість побув ще трохи, заспокоїв від сліз, порадив відпочити й поїхав. Казав, що як стану до роботи - відразу полегшає. Принаймні його душевні рани праця лікує, тому й мої поступово загоїть.

Першого ж дня в агенції мене викликала Хрульова. Наша директорка - вреднюча баба, котрій нічим не догодиш. Я стільки користі приношу «Новоселу», але ж вона взялася читати мені лекцію про моральність та відповідальність перед суспільством, а наостанок ткнула носом в незавершені угоди.

Дівчата мене чіпати не наважувались. Звісно язик свербів у кожної, але дивлячись на мій похмурий вигляд, тихенько обходили. Навіть Жанка не намагалася жартувати.

Навроцьку я навідувати не могла, бо мені заборонили. Періодично я цікавилася станом її здоров’я, але він залишався тяжким. Після могутньої хімічної атаки організм боровся по своєму та не хотів здаватись. Якось медсестричка повідомила мені, що пацієнтка з сьомої палати то плаче, то сміється, то інколи намагається втекти. Тобто – справжнісінький неадекват!

Я з’їздила до Магди на могилу і вкотре попросила її поради. Та моя віщунка більше не посилала вітерець, чи може я вже перестала реагувати на дрібниці? Так і жила тепер Діана Ковтун лише турботами клієнтів «Новосела».

Мене добивало інше. Кирило Латуш кудись зник! Він же коли привіз мене з лікарні - обіцяв допомагати повернутися в реальний світ. А потім притих. І чому я не здивована? Як сказала б Софія: звичайний гидкий чоловік.

Сьогодні ввечері я вирішила переглянути старенький водевіль, котрий обожнювала ще з дитинства. Підсмажила попкорну та створила клімат домашнього кінотеатру. Так, дійсно на стіні висів потворний телевізор й нагадував кінотеатр. Це все Навроцька чіплялася: «Нехай твоє вікно у світ буде великим...»

Ну я й купила, а куди мені вкладати гроші? Я заробляю їх невпинно, але не маю ні родини, ні людей, котрим вони були б потрібні. Неписані закони «Новосела» звичайно змушували дарувати частку, з прибутку, на притулки малюків або стареньких. Та від цього мій рахунок не страждав, а навколишнє життя не проявляло до кращого рієлтора столиці жодного інтересу.

Він зателефонував раптово і я забула всі образи.

– Привіт, Кіро! Як життя? Я скучила за нашим спілкуванням, – промовила й щиро сподівалася, що хоч у розмові з ним трохи відтану.

– Привіт! Ти мене ще пам’ятаєш серед юрби крутих клієнтів? Діно, пробач! Було важливе відрядження. На Сході завалило багато шахтарів. Мене покликали і я поїхав. Не захотів тобі казати про таке. Але наразі я вже вдома і дуже хочу бачити тебе, – я чула, як він хвилювався й сама була безмежно рада!

– То приїзди, я вдома, – погодилася я, бо деякі умовності між нами вже не існували.

– Що зараз? А ти годинник бачиш? – перепитав Кирило.

– Так, він переді мною. Але назавтра будуть справи, а післязавтра – нові. Ось я й запрошую тоді, коли ми вільні. Та якщо не хочеш...

– Ні, ти права. Вже поїхав, – миттю погодився мій співрозмовник і кинув слухавку.

Я не зірвалася, щоб одягти спокусливу білизну. Я її всю повикидала й носила найпростішу. Через гіркий недавній досвід, усе несправжнє та пихате мене доводило до сказу. Тому чекала на Кирила в простенькому домашньому вбранні, як була.

О двадцять третій тридцять він подзвонив у мої двері. Я відчинила та побачила спочатку букет ромашок. Не польових, звичайних наших. Але я їх також люблю. Я взагалі не розумію, як можна не любити ці сонячні квіти?

– Проходь, будь ласка. Це мені? Спасибі! – я нахилилася до пелюсток та відчувала запах меду.

– Привіт! Я сумував за твоїм затишком, – віддав він квіти й глянув так, наче хотів поцілувати. Та я сховалась за ромашками й пішла, щоб взяти їм будиночок з полиці.

– Розповідай! Де це було і що з тими людьми? – підтримувала я розмову, але Кирило відповів:

– Не хочу. Тобі тільки цього не вистачало. В моїй роботі інколи найкраще – це змовчати. Розкажи про себе, я давно не слухав.