Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Вийдіть геть і більше не приходьте! Ваші відвідини закреслюють всю нашу роботу. Сказав же: геть!

Я вийшла в коридор та зашморгала, з образи, носом. Зі мною ще ніхто не дозволяв собі так грубо розмовляти. Навіщо я пішла до неї? Але ж я не бажала зла... Коли? Як лізла в її ліжко? Та це вона від мене вимагала стосунків майже силоміць. А ти страшне як опиралась! Зате коли побачила гарненького самця, відразу кинула. Хіба не так?

Ця лихоманка ще б вертілася в моїй страшенно чесній голові та в коридорі прозвучав знайомий голос. Виходить, що Кирило цікавився моєю долею телефоном і як тільки дізнався, що виписують, миттю примчав сюди.

– Вітаю, Діно! А чому ти не сказала про виписку? – без будь-яких вступних промов спитав знайомий рятувальник.

– Привіт, Кириле! Не хотіла заважати. Твої заняття важливіші, ніж деяка отруєна особа. Але якщо колись навчиш мене варити ту смачнючу кашу, я буду просто в захваті, – розгублено всміхалась я недавньому клієнту з оренди.

– Тобі сподобалась моя вівсянка? Це ж ти не спробувала ще мою пшоняну кашу чи лісовий куліш, – задоволено зітхнув він та розтанув зеленню очей десь глибоко в мені.

Тепер я розуміла, що доля випробовує мене його персоною. Бо поруч з цим простим великим дядьком Діана Ковтун не бажала ні комісійних, ні клієнтів, навіть кохання. Мені лише хотілося потрапити в Його обійми, заховатися на тих могутніх грудях і чути Його серце. Раптом я злякалася своїх думок та вголос запитала:

– Ти все це вмієш готувати? Якийсь ти дивний рятувальник! Але якщо приїхав – допоможи мені, будь ласка, покинути ці сірі стіни.

– Так я ж для цього і приїхав. Пішли скоріше, бо тут навіть здоровий захворіє, – зрадів він ще більше, а потім взяв у мене з рук пожитки й повів на вихід.

Ми заїхали до двору й Кирило подав мені речі, але дуже не хотів прощатись.

– Ну, от ти і вдома. Я поїду? – виховано констатував він.

– Е ні, рятівнику! Я тебе не відпущу. Лише через маленьку філіжанку кави повернешся до своїх підопічних і не раніше! – скомандувала я. А його чарівні очі заблищали з-під довгих вій так, наче тільки й чекали мого наказу і Кирило задоволено промовив:

– Я думав, ти вже ніколи не запросиш. Ходімо, проведу нагору!

Мене не було вдома кілька днів, але здавалося – цілу вічність. Я скучила за затишком і квіти по всій квартирі зачекались уваги та звичайної води. Я кинулась їх поливати, а він взяв поливалку з моїх рук і наказав:

– Іди, змий з себе лікарняні аромати, я сам поллю. А де в тебе кава?

Я мовчки відчинила перед ним потрібну шафку кухні та думала, що він образиться або спитає якусь дурницю й почула:

– Все зрозумів. Не поспішай. Каву я теж варити вмію...

В кабіні під потоками води з мене відразу полилися сльози. Вони стікали без упину, наче вода, що дивно сьогодні була присутня в оболонських трубах. Мені страшенно захотілося порізати на шмаття час та викинути цілий рік життя. Щоб не було ніякої Софії, а лише Він – пройшов десь поруч і залишився тут зі мною. Але ж такого не буває, це тільки вибіркові мрії.

Тут я згадала виховання й те, що давно пора з’явитися на власній кухні. Адже кинула там варити каву гостя, котрий вперше завітав до мене. Я вбралася в довгий халат, закутала волосся рушником та намагалася привести до ладу спухлі очі.

А коли вийшла, то відчула як по квартирі розповсюджується приємний аромат арабіки. На модній стійці, що була мені столом, стояли кавові чашки, а в вазочку він вже насипав сухеньке печиво з коробки. Так, цей інструктор з виживання був справжнім дивом!

Я часто чула від жінок, що лаяли своїх чоловіків за кинуті не там де треба брудні шкарпетки, чи загублені ключі. А щоб отак, зненацька, потрапити в чужу оселю й докладно розібратись та помогти нещасній... Це фантастично!

Після гарячих сліз у ванній я ще зітхала та спитала:

– Кіро, скажи, ти супермен?

– Ні, я інструктор з виживання. А хіба щось не так? Я бачив в холодильнику ковбаску. Можу зробити крихітні канапки. З цим печивом, здається, буде смачно, – він пестив поглядом моє лице і ніжно посміхався.