Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Я лаяла себе останніми словами за самовпевненість і дурість. Поперлася вночі, додому до хворої людини, щоб розбиратися у правильності її вчинків? Але нотаціями я займусь, як виживу, бо ноги наче вата... Та раптом я почула:

– Кохана, тобі там недобре? Відкрий, мамуся допоможе! Іще по келишку - і навіть смерть вже не розлучить нас...

Я не відповіла та вирішила спробувати різко штовхнути двері, щоб вона впала. Таке я бачила в кіно. А ще бідолашна випила вина набагато більше, тому повинна бути слабкішою. Але мірятися силою з Навроцькою я не бажала. Просто раптово стукнула по дверях і вона звалилась на підлогу, наче копна.

Я безсердечно обшукала «тіло», схопила її мудрий ключ, відкрила двері та замкнула зовні. Слабіючи, спустилась на підлогу й чекала на рятувальників. Мені страшенно хотілося, щоб серед них був мій новий знайомий. Та це нахабство і зневага! Адже Кирило рятував людей від справжньої біди, а я потрапила в халепу через довіру та безмозкість. І взагалі, страшенний сором, сидіти на чужому килимку посеред коридору, рятуючись від очманілої коханки...

Я дочекалася! Відкрились двері ліфта, там були люди у медичній формі. Я спробувала посміхнутися й почула запитання:

– Що тут у Вас?

– В гостях була... Ми чимось отруїлись. Там всередині непритомна жінка. Допоможіть їй... Ось ключі, – промимрила я, простягнула їм руку та миттю відключилась.

Розділ 13. Рятувальник

– Тільки недовго. Вона ще слабка, – почула я чиїсь слова та не повірила власним очам. В накидці, біля мого ліжка, сидів Кирило й лагідно всміхався.

– Привіт! Я тут дізнався новину від Жанни й відразу завітав. Як почуваєшся? – дбайливо запитав знайомий і я відчула, що жива.

– Привіт! Поки не знаю «як»? Але коли зі мною поруч рятувальник, тоді уже не страшно, – я спробувала посміхнутись, а губи зсохлися, мов солома.

– Давай, допоможу! – в руках Кирила раптом з’явилась пляшечка води. Він обережно, разом із подушкою, підвів мене та допоміг попити. Звідки він знає, що мені потрібно?

Цієї миті я вже не шкодувала, що Софія нас отруїла. Заради Його сильних рук і лагідних очей, я була згодна на подібну слабкість, тільки б жалів та опікав.

– Спасибі. Тобто Жанна вже розпатякала повсюди? – незадоволено спитала я його.

– Нічого, Жанна звісно балакуча жінка. Але і в цьому є свій сенс. Інакше ми б ніколи не зустрілись, – відверто вимовив Кирило та знову прочитав мої думки. Яке це благо, коли хтось готовий тебе чути без слів. – Не переймайся, Діно, її плітки безпечні. Я тут тобі приніс салат із фруктів та вівсянку. Сказали: можна...

– А де ти взяв? – здивовано спитала я у «грубого мужлана». Так називала всіх чоловіків моя наставниця-коханка. Він же знову ніжно посміхнувся та здивував ще більше:

– Я що безрукий якийсь? Салат із фруктів кожен приготує, а каша? Так донедавна я вважався дбайливим татом, варив малому кожен день. І взагалі на курсах виживання у мене занотовують рецепти, чим харчуватися в умовах, коли поруч немає ресторанів, – він простягнув мені хустинку з кишені та додав: – Тримай. Вона чистенька, вчора прав.

Я кліпала очима й не розуміла: звідки доля знаходить на мою біду такі діаметрально протилежні та екзотичні екземпляри: провидиця, лесбійка, рятувальник? Він вміє прати й готувати каші... Якийсь чаклунський лабіринт і я заплуталася в ньому! Може хоча б Кирило покаже мені шлях на волю?

Трохи пізніше мені сказали, що промиті кишки в нормі та я скоро зможу піти додому. Я запитала про Софію. Мені відповіли, що вона жива, але від сильних психотропних речовин – стан пацієнтки прогнозовано тяжкий. А ще якби я не покликала на допомогу так терміново, то жити ненормальній жінці лишалося недовго.

Певно що я була на неї зла, але пішла, щоб побажати одужання хоча б для тіла, бо її мозку це не світить. Вона лежала зовсім не така розпещена та гарна, як зазвичай. Сиве волосся похилилося з подушки, лице бліде, а з рук стирчали трубочки і перекачували ліки.

Тоді я вперше назвала себе в думках «янголом смерті». А як інакше? Люди біля мене вмирають чи знаходяться на грані. Магда в мені душі не чула, а ті потвори її вбили. До речі, їх так і не знайшли.

Все, що обіцяла – я зробила. На могилі опікунки вже стояла гарна стела, з бордового мармуру. Його прикрашали вдячні слова людей, котрих вона врятувала. Я викупила дві ділянки, адже довго вважала, що скоро займу місце поруч з нею. Та поки я жила й висаджувала для сивіли багато гарних квітів. Ось тільки це була данина пам’яті. А я, понад усе на світі, хотіла просто вечорами сидіти з нею у дворі та милуватися на зорі. Тоді б нічого цього зі мною не сталося!

Наразі бідолашна хвора відчула чиюсь присутність. Вона розплющила погаслі очі й з них потекли гарячі сльози. Вуста Софії заворушились і я почула шепіт:

– Прости мене за гріх... Та я кохатиму тебе і після смерті...

Навроцька потягнулась, щоб доторкнутись чи сказати ще щось. Але приладдя забриніло й до палати увірвались двоє. Сестричка почала крутити ручки, а лікар злісно глянув у мій бік та скрикнув: