Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

І навіщо я її даремно злила? Очі Софії заіскрились хижацькими вогнями й чокнута коханка відповіла мені:

– Не буду, моя ніжна німфо! Я приготую нам чарівне ложе...

Здається, щоб зовсім знищити мене цього вечора, я отримала дзвінок від Кирила. Латуш запрошував мене помилуватися вогнями міста з колеса огляду, над Дніпром. Я слухала його спокійний тон і розуміла, що життя буває іншим. А ще те, що я йому відмовлю й попхаюся на бульвар Лесі Українки розбиратися в стосунках з хворою жінкою.

Куди від правди подітись? Я саме така! Відчуваю себе винною перед лесбійкою, що звабила мене та намагалася й досі тримати за власну іграшку. А я хочу стати новою, нормальною, дивитися в добрі зелені очі й відчувати себе слабкою й захищеною... Та я мужньо відтермінувала прогулянку Подолом, взяла таксі й помчала в центр.

Розділ 12. Доки смерть не розлучить

Я прямувала до Софії та згадувала різні моменти нашого дивного зв'язку. Після банкету з першої угоди, щаслива й дурна, я неочікувано потрапила до її світу. А потім були всі ті жахи жіночо-іграшкового кохання й обіцянки не розлучатися ніколи. Але це були лише її мрії! Як взагалі можна стверджувати наперед та ще й навіки? І де беруться в людини настільки схиблені думки?

Радувало те, що в насиченій роботі я віднайшла здоровий глузд і повернулася додому. А потім доля випадково подарувала мені знайомство з прекрасним чоловіком. Мені з ним легко і цікаво. Та підозріла і ревнива жінка ще намагається боротися за мене, бо відчуває, що втрачає. Сьогодні, привселюдно вона дозволила собі недопустиму поведінку. Саме тому я зараз тут.

Як завжди делікатна охорона впустила мене до будинку, без жодних запитань. Я піднялася на десятий поверх та подзвонила. Навроцька відчинила в своєму традиційному прозорому вбранні, бо сподівалась на бурхливий секс. Вона стояла вся піднесена й щаслива так, наче бачила мене вже голою й готовою на все.

– Заходь, моя прекрасна німфо! Я чекала на тебе з особливим нетерпінням. Ти наказала не робити вечір урочистим та я не стрималась... Він стане головним у нашому житті! – з пафосного тексту я зрозуміла, що вона вже наклюкалася свого улюбленого чаю. Тому без суперечки пройшла в квартиру й мовчки зняла шубку.

– Привіт, Софіє! Ти у своєму стилі, – побачила я навкруги розставлені свічки. Вони палахкотіли й розносили по всіх її хоромах паскудні аромати. Я їх страшенно не любила та заради нашої розлуки готова стерпіти. Хоч власне я тут не затримаюся надовго. Скажу все, що хочу та й піду собі. А вона нехай медитує у пітьмі, на самоті.

– Все, що захоче моя ніжна половинка! Прошу, десерт уже чекає, – товкла своє наставниця й запхала шубку в шафу. А потім ввічливо запросила в їдальню.

Я сіла за доволі дивний стіл. Сьогодні скатертина була чорна і срібло сяяло на ній урочисто й жахливо. По скатертині й на підлозі розсипані червоні пелюстки троянд. Високі келихи, пляшка вина та моя слабкість - торт з кокосом. Тільки вино якесь нове, це не її улюблене Шато...

– Софіє, я прийшла поговорити. Без випивки ніяк не можна? – спитала я доволі різко.

Та господиня виглядала немов глуха. Вона пройшла повз мене і я відчула, що Навроцька сьогодні облилася парфумами зі вмістом феромонів. Вона насправді вірила, що можна за допомогою якоїсь рідини причарувати сталий мозок... Казала: для ефекту щастя!

Бідолаха подала мені напій й застигла за спиною. Це тому, що після випивки вона традиційно готова була залізти своєю жагою до мого рота. Я взяла кришталь з її рук і уважно подивилася вгору.

– Ні, моє кохання! Вип’ємо до дна, а потім будемо до ранку наповнювати чарами тіла! – ніжно наказала вона.

– Ну, добре, вип’ємо, – кивнула я й пригубила вино. Воно було дуже гірке та зовсім не нагадувало смак приємного напою.

Я ж думала, що після випивки Навроцька розслабиться й тоді буде простіше тлумачити їй причини нашого розриву.

– Ні, котику, до дна! За НАС до дна... – намагалася вона силоміць перехилити в мене келих.

Та навіть від ковтка я раптом захмеліла так, що всі свічки порозпливалися перед очима і я відчула неймовірну слабкість. Хоч і безмозкий та наївний, але я все-таки рієлтор! Доки не траплялося, щоб хтось з клієнтів силував мене випивкою та готовність до пригод в квартирах існує завжди. Тому я зненацька відштовхнула господиню, схопила свою сумку й кинулася до ванної кімнати. Швиденько замкнула міцні дубові двері та набрала рятувальників.

– ...Швидка! Що сталося? – відповіли мені на виклик, а гамір у вухах наростав.

– Прошу: допоможіть. Сильне отруєння. Адреса... – з останніх сил я двічі повторила адресу й миттю всунула два пальці до рота, щоб позбутися гидоти.

Зізнаюсь, що після її чаю я часто таке робила. Адже не завжди виходило вилити кудись те пійло. А бажання стати калікою від її чарівних трав у мене не було жодного. Попереду ціле життя, можливо дітки і кохання. Тому нехай кайфує, а я собі такого дозволити не можу.

Безжально і старанно я вивертала нутрощі назовні й сподівалася, що зі стравоходу все вийшло. Потім почала хльобтати воду з-під крана. Ні, я розумію, що вона теж гидка, але наразі не до гурманства. Тепер треба зметикувати: як вибратися звідси? Адже Софія, мов поранена пантера, чатує за дверима. А мені необхідно відкрити рятувальникам її міцні двері. От тільки ЯК?