Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Я думаю, що так. Не в моїх правилах щось обіцяти, але Ви телефонуйте, добре? Я спробую знайти для НАС трохи часу, – намагалась говорити незалежним тоном Діана Ковтун й страшенно боялася зізнатися собі: як сильно вже залежить від цього чоловіка.

Розділ 11. Інтуїція

Жіноча інтуїція – страшна річ. У Жанки звісно дуже довгий та злий язик, але Кирило ні за що не міг розповісти їй про наші таємні зустрічі. Чому таємні? Я так хотіла думати, бо доки щось знають лише двоє – воно приємне й чисте.

Тепер, коли Діана Ковтун приносила агенції «Новосел» прибутки не гірші, ніж Софія Навроцька – коритися наставниці пішло в минуле. Звісно я була вдячна їй за науку й допомогу, але з деяких часів для мене дійсно головним був лише клієнт.

Сьогодні я приїхала з оглядин дому й невідкладно почала збирати всі папери для майбутньої угоди. Та ось відчула з-за спини незмінну частку іміджу Софії – парфуми Ангели і Демони... У виборі жінок та свого образу моя наставниця була, як моноліт. Я думала вона сама щось скаже, а потім нетерпляче крутнулася в кріслі.

– Вітаю, пані! Чим я можу Вам допомогти? – пожартувала я, з байдужою посмішкою на обличчі.

– Ти відібрала навіть мої фрази! – збурено викрикнула Софія. Тоді я миттю всунула папери до сейфа-тумбочки й кинулася в коридор.

– Дивись-дивись... Родинна сварка розгорається! – жбурнула олівець у бік сусіднього столу Жанка, чим точно налякала бідну Ксюшу.

– Жанет, ти взагалі ку-ку? Так можна ж око вибити! Чого тобі? – обурилась колега, що не цікавилася нашим «щастям».

Пліткарка нічого не відповіла подрузі й помчала за нами, аби подивитися й підслухати. Та ми з Навроцькою вже їхали вниз ліфтом і тільки там я почала сварити свою вчительку, наче школярку:

– Софіє, що з тобою? Хто завжди вимагав, що в офісі ми геть сторонні люди? Ти знала, що я поселяюся до тебе не навіки. Я все життя дякуватиму тобі за науку й допомогу, але навіщо розважати співробітників нашими публічними сварками?

– Бо ти мене зовсім забула... А я чекаю кожен вечір! Чому ти мене більше не хочеш? – тепер її істерика гуляла просторами біля будівлі офісного центру й наша незламна пані нерухомість ридала на очах у всіх.

– Ну, вибач! Ти сама зробила з мене залізну копію і я належу лише клієнтам «Новосела». До вечора відвалюється все. Раніше я відпочивала хоча б в маршрутці чи метро, а за кермом – завжди напруга. Навіщо я тобі це все розповідаю? Пішли в авто, дивися скільки тут очей, – кивнула я на здивованих людей навколо й хотіла прямувати до «мишки». Але Навроцька кинулася до свого Вольво і я вимушено побрела за нею.

– Приходь сьогодні на всю ніч! – заграла мокрими очима жінка, а мені навіть стало смішно. Це виглядало так, наче зраджена дружина планує зваблювати ввечері байдужого до неї чоловіка своїми стравами та тілом. А в нього перед очима лише тіло коханки...

– І це не вийде! В мене на лівобережжі, о двадцять першій тридцять, сьогодні ще перегляд. А на зворотному шляху я буду вичавлена, як лимон. Навіщо це тобі? – згадала я, що справді десь існує дуже заможний та зайнятий клієнт. Він пропонує дві квартири, а я ніяк не втраплю їх подивитись.

– Ти мені будь-яка потрібна... Без нашого кохання я помираю. Хочу відчути всі твої дари...

О, Господи! Як добре, що я наразі голодна. Бо від її паскудних натяків їжа миттю пішла б з мене назовні. Скажіть мені люди! Чому світленька смужка така вузька й швидкоплинна? І взагалі все моє життя, наче та зебра в зоопарку. Тільки налагодиться хоч маленький позитив і тут бац! Фарби знову, мов ніч чорні.

Як мені цій ненормальній пояснити, що ввечері мені достатньо смачної філіжанки кави та душу, на десерт. А в ліжку, перед сном, я бажаю посміятися з талановитої німої гри Чарлі Чапліна. І сплю я наче вбита, бо вранці з’явиться стільки «забав», що голова просто закипає. Наша робота – це суцільний жах. Та й то лише, коли не брати до уваги сльози клієнтів, аромати їх квартир та дитячих памперсів. Бо відчувши все це, як нормальна людина, миттю потрапиш до дурки.

Я сиділа й розуміла, що треба покінчити з цим рієлторським тандемом. І на що я тільки сподівалась, коли полізла до того червоного ліжка? Шукай-шукай, Діанко, вихід і ти його обов'язково знайдеш!

Доки я крутила в голові всі ці думки, наставниця притихла, протерла личко й запитала в лоб:

– Ти що знайшла мені заміну?

– Соню, що ти несеш? Твоя заміна на очах у всіх - квадратні метри та угоди «Новосела», – спробувала викрутитись я рахунком закладу.

– Але ж ти більше не зі мною! Жінка це чує маткою, якщо захочеш. Чому я вже непотрібна тобі? – знову заголосила вона, а я рада була б розвернути час та все змінити, але ж це неможливо!

Якщо чесно, то люди моєї професії трішки схиблені на ризиках та спробах. Не маючи цього в крові - я б ні за що не накосила стільки грошей за одне півріччя. Тому подумала: якщо вже пані Доля хоче мого ризику, я спробую... Востаннє!

– Будь по-твоєму, Софіє! Відмовлюсь я від зустрічі з придурком та прийду до тебе на вечерю. Тільки, будь ласка, не треба заносити на стіл з пів ресторану. Діана більше не голодна.