Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Про те, що це неймовірно смачно! І я сумую, що на завтра такої кашки вже не буде... – ляпнула я, а гість серйозно подивився мені в самі очі й відповів:

– Чому ж не буде? Завтра я зварю якусь іншу.

Після цієї фрази в кімнаті запала німа й неприємна тиша. Бо жоден з нас не знав, як поводитися далі? Викручуватися ми не бажали. Та й взагалі відчували, що наші стосунки дійшли до моменту прийняття якогось рішення.

– Спасибі, було дуже смачно! – сказала я відсутнім тоном і додала: – Пробач, мені вже час збиратися на роботу.

– Та на здоров’я. Зараз я піду, тільки посуд помию, – в голосі Кирила звучала терпка образа.

– Не треба!!! – скрикнула я, наче навіжена. Та знову було незрозуміло: що саме НЕ ТРЕБА? Тому Він уточнив:

– Це ти про посуд, чи про мене?

Я підірвалася з-за столу й хотіла усамітнитися в ванній зі своїми сльозами. Але Кирилу набридли ці мої ігри в кішки-мишки. Однією рукою Він встиг піймати мене й міцно притис до себе. Просто тримав: без слів, без пестощів, тільки тихенько гладив по спині. При його рості я торкалась маківкою лише підборіддя, але й там було затишно й безпечно. Ми так стояли невідомо скільки та вже ніхто нікуди не поспішав.

– То мені мити посуд чи не треба? – схилився він до мого личка.

– Мий, скільки хочеш. Хоч весь, що в домі перемий, – підняла я до нього очі й почула:

– Вони у тебе, наче небо. Не муч сльозами цю красу. Скажи: чого ти хочеш? Я все зроблю, щоб посміхалась.

– Тільки одне: зостанься тут зі мною... – прошепотіла я й сама не розуміла, як посміла це сказати? Адже я віроломно забираю його від родини! Ну й що, коли розлучений? Але ж у нього є маленький син. Люди, скажіть на милість, навіщо родяться такі дурепи?

На це мій гість зреагував по-своєму. Спочатку мовчки роздивлявся моє лице так, наче бачив його вперше. Потім прицінювався до волосся, до лоба та очей. Аж раптом опустив свій погляд до моїх губ. Мабуть, вирішував – робити це чи ні?

Я так хотіла, щоб зробив! Заплющила те «мокре небо» і підняла лице до нього. Від болю, що горів в душі, брови сповзлись докупи і я була страшненька. А він підправив мою зачіску і вперше доторкнувся губ.

Не буду дивувати світ своїми спостереженнями та скажу, що ніжність чоловічих вуст – вражаюча і неповторна. Він не вривався, як Софія зі своїм голодом до мого рота, а навпаки залишив вибір й робив це трепетно і тихо.

– Я думав: тобі стане краще. Чому ти знову плачеш? – тяжко зітхнув мій рятувальник.

– Тому, що... – я занурилась в його могутні груди та заридала на весь дім. А він продовжував тримати мене в обіймах й нічогісінько не говорив. Людина, котра вміє рятувати від смерті, багато разів дивилася їй в самі очі – не заважала мені виштовхнути горе. Тільки коли черговий напад сліз скінчився, я додала:

– Прости мене дурну. Навіщо я тобі така плаксива?

– А зі мною ти не будеш плакати. Я не дозволю. Навіть зараз візьми і посміхнись, – просив сміливий чоловік, наче малу дитину. Я посміхнулась і зітхнула:

– Спасибі, що прийшов в моє життя. Воно вже більше не навколо, а тут в мені. І я запрошую тебе пожити, якщо захочеш...

– Так, захочу! Тільки у мене строки дивні. Треба порадитися. Пустиш назавжди? Ні, не в квартиру, ось сюди... – він доторкнувся між грудей, до серця.

Кирило не чіпав округлостей грудей, а тримав свою дбайливу руку на змореному від нещастя серці. І я цю теплу й лагідну долоню бажала залишити там навіки. Забула про його родину й просила долю дарувати його лише МЕНІ. Такий от парадокс! Без звабних засобів, без голих сцен, цей чоловік приготував мені солодку кашу зранку і я віддала Йому душу.

– Кіро, але ж ти там давно живеш! – проникла я поглядом в глибину його стемнілих очей.

– А я завжди уточнюю, коли людина довіряє мені своє життя. Така в мене робота, – знову жартуючи, сказав інструктор з виживання і я не витримала:

– Тобто жити в моєму серці – це лише робота?