Єва Щер - Помста Кривднику , Єва Щер

Після того як ми організували місце для перепочинку, вечірнє сонце ледь пробивалося крізь густе листя дерев, кидаючи довгі тіні на землю. У повітрі пахло смолою і вологістю, що приносило відчуття спокою і водночас викликало легку ностальгію за тим, що було до цього. Каре сів біля багаття, його обличчя м'яко освітлювалося відблисками полум'я. Він виглядав заглибленим у роздуми, його очі блищали, як у хижака, що вичікує момент для атаки.

Я спостерігала за ним, намагаючись зрозуміти, про що він думає. Щось у його поведінці змушувало мене відчувати невизначеність, але водночас я була впевнена, що він знає, що робить. Каре глибоко вдихнув, перш ніж заговорити, і його голос, здавалось, розчинився в тиші лісу.

— Тепер у нас є те, що допоможе нам знайти Ліору, — почав він, трохи нахилившись уперед. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася рішучість. — Ми могли б вирушити до неї прямо зараз, але це було би дуже бездумно. Я вважаю, що спочатку ми повинні сходити в місто і придбати речі, які допоможуть нам у битві. І ще — ми повинні відвідати мого старого знайомого. Він зможе потренувати нас.

Я побачила, як Намід, що сидів навпроти, лише кивнув, але його погляд не відривався від вогню. Полум'я танцювало на його обличчі, висвітлюючи зморшки в куточках його очей, що, здавалося, свідчили про втому і важкі рішення, які він приймав останнім часом.

— Ми й так багато билися, для чого нам ще одне тренування? — Нарешті запитав Намід, в його голосі відчувалася втома і прихований сумнів.

Каре подивився на нього з розумінням, його голос став ще м'якшим, але залишався твердим.

— Наміде, я розумію, що після всього вже не хочеться ніяких тренувань, — він зробив паузу, і в цей момент тиша стала майже відчутною. — Але він може допомогти нам краще контролювати себе. У бою з Ліорою менш за все хочеться, щоб емоції взяли верх і збили нас з пантелику. Ми повинні бути готові до будь-яких несподіванок.

Я відчула, як холодок пробіг по моїй спині, хоча вечір був теплим. Невпевненість і страх почали наростати, і я не змогла стримати себе від запитання, що давно мене тривожило.

— А в місті на нас можуть напасти? — мій голос був тихим, майже пошепки, але в ньому відчувався справжній страх.

Каре підняв очі на мене, і його погляд був таким теплим, що мені стало трохи легше.

— Звичайно, можуть, — відповів він спокійно, але впевнено. — Але ми замаскуємось і намагатимемося не перетинатися з людьми. Завтра на нас чекає тяжкий день, тому потрібно відпочити. Головне, не забивайте голову дурницями. Ми вирішуватимемо проблеми по мірі їхньої появи.

Його слова звучали переконливо, і я відчула, як трохи заспокоююся. Каре підійшов до мене і обійняв за плечі. Його дотик був теплим, а серце билося розмірено й спокійно, ніби він хотів поділитися цим спокоєм зі мною. Я поклала голову на його плече, вдихаючи знайомий запах — земля, трава, легкий аромат диму від багаття. Усе це дарувало мені відчуття безпеки, хоча й тимчасове.

Ніч накрила нас своїм темним покровом, і єдиним джерелом світла залишилося багаття. Ми почали готуватися до сну. Я лягла на свою ковдру, намагаючись розслабитися, але думки про майбутнє не давали спокою. Намід мовчки розстелив свою ковдру неподалік і швидко ліг, закутавшись у неї, ніби ховаючись від усіх нас.

Каре не зводив з мене очей, і я відчула, як він ліг поруч, обійнявши мене за талію. Його дотик був ніжним, але в ньому відчувалася турбота. Мої думки почали розмиватися, коли я відчула, як тепло його тіла зливається з моїм. У цей момент я відчула себе захищеною, і повільно поринула в сон, обійнявши його в відповідь.

Я прокинулася першою. Навколо панувала тиша, лише легкий шум вітру в кронах дерев порушував спокій. Мої очі швидко пробіглися по табору, і я з жахом помітила, що місце, де спав Намід, було порожнім. Серце застукало швидше, і я обережно розбудила Каре.

— Каре, Намід зник! — шепотіла я, намагаючись стримати паніку.

Він швидко підвівся і обвів поглядом табір. Усе було на своїх місцях, крім Наміда і рюкзака Каре. Каре нахилився і підняв невелику записку, яка лежала на землі.

— Він залишив це, — сказав Каре і почав читати вголос: — Я не можу більше бути з вами. Я не довіряю Каре. Це занадто небезпечно, і я не хочу стати черговою жертвою. Прощавайте.

Його голос був тихим, але я відчула, як мене охоплює хвиля тривоги і злісті. Чому він пішов? Як він міг залишити нас у такий момент? Я стиснула кулаки, не знаючи, що сказати.

Каре обійняв мене, намагаючись заспокоїти.

— Ми знайдемо його, — сказав він твердо, його голос був сповнений злості.

—Він дурень, просто дурень!!Як він взагалі зміг так вчинити?!Чому забрав рюкзак?Там же ведмедик!Як нам тепер знайти Ліору??—мене накатувала істерика—Ми можемо померти через нього!В такий час нам тільки не вистачало загубити все на, що ми витратили стільки сил!

Тепер я страшенно зла!Ну як він міг так вчинити?Ми були за крок до нашої мети!Каре підійшов до мене, його обличчя було сповнене злості та розчарування.

—Іскорка, ми повинні знайти його. Потрібно зібрати всі речі, що містять його енергію, це хоч трохи нам допоможе.

Я кивнула, хоча біль і тривога не відступали. Ми залишилися тільки вдвох, і тепер відповідальність за все, що відбувається, лягала на нас із Каре. Але ми були готові до цього — і нічого не могло нас зупинити.