Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 1.2 -

В останню мить у голові проскакує думка про те, що це помилка. Хочу втекти, але двері відкриваються, і я бачу Мирона. Він тримається за одвірок однією рукою, а в іншій – пляшка з віскі. Ґудзики сорочки практично всі розстебнуті, як і ремінь на штанах. 

– Що таке, Ярославо? – питає невдоволено. Ну звісно, я завадила йому розносити готельний номер! 

– Я почула гуркіт. У вас все добре? – питаю збентежено. Погляд опускається на груди чоловіка, не прикриті сорочкою, і кров прибуває до обличчя. 

– Паршиво все, – Мирон відступає, пропускаючи мене в номер. Похитуючись, робить кілька ковтків алкоголю. 

Невпевнено переступаю поріг і зачиняю двері зсередини. Мирон саме в цей момент штовхає ногою й так розбитий стілець і практично падає у м'яке крісло. 

– Вип'єш зі мною? – демонструє пляшку.

– Що? Ні, – навіть головою махаю. 

– Тоді залиш мене. Я хочу побути сам, – випалює роздратовано і знову п'є. 

Мабуть, мені варто його послухати та піти, але не хочу залишати Мирона в такому стані. Він ніколи не зрозуміє, що мені боляче бачити його таким. 

Повільно наближаюсь, вперто ігноруючи сигнали, які посилає в мою голову здоровий глузд, і забираю у нього з руки пляшку. Мирон уважно за мною слідкує трохи мутним поглядом. Мабуть, і сам повірити не може, що я на це пішла. 

Прикладаю горловину пляшки до губ – і алкоголь ллється до мого рота. Миттєво обпікає горло, і я починаю надривно кашляти. 

– Не вмієш – не берись, – фиркає і пляшку забирає. 

– Я можу чимось вам допомогти? – питаю схвильовано. Горло досі болить, і я ніяк не можу позбутися цього відчуття. 

– Сумніваюсь, – бурчить. – Хіба що… 

Мій бос ставить пляшку на стіл і підводиться на ноги. Повільно оглядає мене з голови до ніг, а тоді цілує. Просто хапає руками моє обличчя, наче боїться, що я можу втекти, і вривається до мого рота своїм язиком. 

В першу секунду я нічого не розумію. В другу приходить усвідомлення. В третю хочу його відштовхнути, а в четверту невпевнено хапаюсь за його плечі та починаю відповідати. 

Здається, що Мирон тільки цього і чекав. Він ще глибше вривається до мого рота язиком, а руками піднімає сукню і намагається стягнути білизну.

Я хочу його зупинити. Я маю його зупинити! Але коли він піднімає мене на руки й доволі впевнено несе у спальню, розумію, що ніколи й нізащо не скажу йому "ні". 

*** 

Прокидатись зовсім не хочеться. Все тіло болить, наче вчора я бігала крос. Намагаюсь пригадати, чим же закінчився вчорашній вечір, і відчуваю, як поруч прогинається матрац. Повільно оглядаюсь і бачу обличчя свого боса. Слава Богу, він ще спить і в мене є можливість подумати, як бути далі. 

Дуже обережно встаю з ліжка і збираю свої речі. Одягаюсь у розгромленій вітальні і виглядаю в коридор. Там порожньо, тому без проблем потрапляю у свій номер, який знаходиться по сусідству. І тільки за зачиненими дверима кілька разів глибоко вдихаю, а тоді кадри минулої ночі починають сипатись мені на голову. 

Що ж я наробила?! Навіщо?! Мирон був п'яним і, швидше за все, навіть не згадає про цю ніч, а я… так про неї мріяла, а тепер хочу відмотати час назад і тікати з номера свого боса, поки є така можливість. 

Минає кілька хвилин мого самобичування, і я бреду у ванну кімнату. Стаю під душ і не розумію, що мені робити далі. Буде добре, якщо Мирон не буде пам'ятати цю ніч. А якщо він все пам'ятає? Як я йому поясню, чому стрибнула до нього в ліжко?

Одягаю халат на голе тіло і витираю волосся рушником. Повертаюсь у кімнату, і саме в цей момент хтось стукає у двері. Злякано завмираю і дуже боюсь побачити по той бік Мирона. 

– Хто там? – питаю, притулившись до дерева щокою. 

– Це я. Відкривай, – голос боса не обіцяє мені нічого хорошого. Я розумію, що стояти за дверима вічність не вийде. Треба відкривати. 

Руки тремтять, коли повертаю ключ в замку, а серце ось-ось вистрибне з грудей. Двері таки відкриваю і бачу Мирона, який, здається, тільки прокинувся. 

Очі червоні, волосся скуйовджене, штани не застібнуті нормально, як і сорочка.

Він дивиться на мене незрозумілим поглядом, а я міцніше зав'язую халат і чекаю його наступних слів. 

"Тебе звільнено, Ярославо! Будеш знати, як до свого боса в ліжко стрибати!"

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍