Тала Тоцка - Подвійна помилка мільярдера, Тала Тоцка

Я ніколи не бачила його у напівпальто. У футболці бачила, у сорочці, у костюмі. У плавальних шортах бачила. І без них теж...

Серце робить кульбіт, кілька разів безпорадно тріпоче і завмирає. Бо до кіоску із різдвяними сувенірами від благодійного фонду мільярдера Асадова наближається Артем Асадов. Батько моїх дівчаток.

П'ять місяців тому

— Аль, ну, будь ласка, поїхали зі мною, — ниє Янка. — Ну, що тобі вдома робити?

— Готуватись до тестування, — відповідаю я, і подруга одразу кисне. — Чи ти не хочеш потрапити до програми обміну студентами?

— Хочу. Але не втраплю. Я не здам ці випробування, Алько, не знаю, для кого вони їх писали. Для вундеркіндів.

— Я не вундеркінд, — відповідаю незворушно, — але я вірю, що в мене вийде.

— Порівняла! — хмикає Янка. — Ти тільки те й робиш, що вчишся.

— Я поставила собі за мету, — кажу їй, — я мушу потрапити до цієї програми. А для цього доводиться багато займатись.

— Ну і займайся, хто тобі не дає. Але хоч один вихідний ти можеш пропустити?

Я замислююсь. В принципі, Янка має рацію, влаштувати вихідний можна. Тим більше, можна взяти з собою підручник та почитати там, у заміському будинку її дядька. Двоюрідного, як вона каже.

А подруга не перестає канючити:

— Там довкола ліс, сусіди всі такі круті. Однією мені боязно. А дядько так просив пожити в них, доглянути будинок!

— Навіщо його доглядати? — дивуюся я. — Ти сказала, твій дядько мільйонер. Він не може поставити сигналізацію та відео камери?

Янка дивно мнеться, потім видає:

— Може. Звісно може! Будинок під охороною. Але ти знаєш, як ці старі люди, йому треба, щоб там хтось жив. Йому так спокійніше.

— Старий? Хіба твій дядько старий? Скільки йому років?

— П'ятдесят. Він же двоюрідний, у них із мамою велика різниця у віці. Ще й вредний такий...

— Якщо вредний, навіщо тобі з ними спілкуватися? — незрозуміло питаю я. Чи мені не знати, що таке родичі, від яких нудить.

— Мама попросила.А як я відмовлю? Ну, Аля, ну Алечко, поїхали зі мною...

Загалом мене звуть Альона. Альона Погана. Таке в мене прізвище. Звичайно, коли люди його чують, зазвичай впадають у ступор. Але не надовго. Папа казав, що у нашому прізвищі з самого початку закладено успіх, і тепер я не можу з ним не погодитися.

— Такі прізвища мають незаперечну перевагу, дочко. Це піар. З тієї ж миті, коли люди їх чують. Тому що забути його складно, а далі вже твоє завдання, із чим пов'язати їх спогади та враження. Наше прізвище — готовий якір. Головне, посміхайся. І користуйся.

Папа був абсолютно правий. Сам він зміг скористатися перевагами свого прізвища за повною програмою — його мережа готелів зростала та розширювалась у геометричній прогресії.

Він загинув на гірськолижному курорті Ла Розʼєр в Альпах, куди вони поїхали з мамою святкувати десятиліття весілля. Батько зіткнувся на стику синіх трас із іншим лижником. Він катався без шолома, отримав серйозну травму голови і помер, не приходячи до тями. Інший лижник був у шоломі, і він не постраждав.

Після його загибелі мати впала в депресію. І мені складно її звинувачувати. Мій батько був приголомшливим мужчиною, крім лижного спорту захоплювався серфінгом і дайвінгом. Жінки ходили за ним табунами, але він любив лише маму.

Мені тоді було пʼять років, і я теж дуже страждала по татусеві. У той час у нас став частенько з'являтися його знайомий Ярослав Берсенєв. Він мав два ресторани, і вони з батьком планували співпрацювати. Так розповідала мати.

Вона надто швидко забула батька і надто швидко вийшла заміж за Берсенєва. Так говорила бабуся, але у мами з цього приводу була своя думка.— Я почувала себе такою самотньою, доню! А Яр оточив мене турботою та увагою. Він ніколи не зрівняється з твоїм батьком, але з ним мені затишно та спокійно.

У них народилися діти, в мене тепер двоє братів. Одному дванадцять, другому десять. І обидва вже зараз рідкісні гівнюки, такі ж, як і їхній батько.

Ярослав переконав маму оформити на нього бізнес, як тільки вона завагітніла моїм старшим братом. Я про це дізналася тільки минулого року, коли мама захворіла на ковід і померла від обширної пневмонії.

Я залишилась з бабусею. Мама давала нам достатньо грошей — бабуся казала, що так вона намагається загладити свою провину. Мабуть, так воно й було, але мені самій не хотілося жити у розкішному особняку Берсенєвих.

Поки я була маленькою, Ярослав ставився до мене зневажливо. Проте останнім часом я почала ловити на собі його зацікавлені погляди, і мама сама заборонила мені з'являтися у них у домі.

Коли її не стало, з'ясувалося, що мені дісталися лише альбоми з фотографіями, кілька недорогих прикрас, які мамі ще дарувала бабуся. І гора її речей, багато з яких були з бирками або навіть не розпаковані, у фірмових пакетах.

Одяг я майже весь роздала на благодійність, а ті, що з бирками, бабуся вмовила мене залишити.