Аріна Громова - Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова

– Я забираю свого сина, – похмуро каже він. – Хочеш і далі бачити його – приймеш усі мої умови. – Ні! Це моя дитина. – І хто ж батько? – Не ти, – ледве ковтаю. – Я народила від іншого чоловіка. – Ти зовсім не вмієш брехати, – криво посміхається. – Ти приховала від мене дитину. Думала, що я ніколи не дізнаюся правду? – Чого ти хочеш? – питаю тихо. – Житимеш у моєму домі, – чеканить. – У моїй спальні. Важка долоня опускається на плече, міцно стискає. В очах чоловіка палахкотить вогонь. – Повір, я знайду, чим тебе зайняти.

=1=

Я відчула його погляд одразу. Важкий та похмурий. Він пройшовся по тілу так, ніби фізично торкався мене, кожну лінію повторював долонями, обводив і стискав, позначав як свою власність.

Ні, не може бути, мені просто примарилося.

Я чула, що його відправили до в'язниці. Надовго. На кілька років так точно. Він ніяк не міг би опинитися тут. Він зараз далеко і ніколи не дізнається про те, що я народила від нього сина.

Таким чоловікам діти не потрібні. Особливо від простих дівчат на кшталт мене. Він сам сказав, чітко позначив моє місце в його житті, а я не могла прийняти цю роль, ніколи б не погодилася бути просто слухняною іграшкою.

Знову це дивне відчуття, ніби за мною спостерігають.

Я нервово смикнула плечем і все ж обернулася. Не знайшла в натовпі масивну фігуру і одразу видихнула з полегшенням.

Я не хочу його зустрічати. Ніколи!

Тільки звідки це дивне відчуття? Ніхто більше не дивився на мене так, жоден погляд не відчувався до такої міри гостро. Так дивляться небезпечні й дикі хижаки. Чоловіки, наділені необмеженою владою.

Я знову подивилася на всі боки. Ні, просто здалося.

–– Мій малюк, –– звернулася до синочка, який мирно дрімав у візочку, замилувалася ним і посміхнулася. –– Мій рідний.

Я поправила ковдру, якою він був прикритий. Обережно, так, щоб не розбудити малюка.

–– Коли ти збиралася сказати мені про дитину?

Хрипкий голос змусив заледеніти, застигнути на місці.

Я підняла очі. Усе всередині болісно стиснулося. Суперечливі почуття роздирали на частини.

–– Дем'ян, –– зуміла лише видихнути його ім'я.

Він такий самий, як і півтора року тому. Величезний. Похмурий. Тримається впевнено і жорстко.

–– Реально вірила, що мене так легко позбутися?

Його важкий погляд пройшовся по моєму тілу.

Кров ударила по скронях, у вухах зашуміло.

Здавалося, зараз навколо нікого немає, ми не перебуваємо посеред жвавого парку. Фігури інших людей потьмяніли, змазалися. Я та він. Між нами тільки наша дитина. Більше нікого.

Дем'ян Байсаров підступив впритул, усім своїм виглядом показував неминучість, невідворотність того, що має намір зробити.

Красивий та загрозливий. У цей момент він до жаху лякав мене. Риси обличчя в нього привабливі. Прямий ніс, красиво окреслений рот, гострі вилиці, потужна щелепа. Але за ефектною зовнішністю ховався безжальний звір. Холоднокровний. Цинічний.

–– Я забираю свого сина, –– похмуро відчеканив чоловік. –– Якщо хочеш і далі бачити його –– приймеш усі мої умови.

Що він таке верзе? Він же не хотів мати дітей. Сам сказав і...

–– Ні! –– вигукнула я, і тут же осіклася, кинула погляд на малюка, але, на щастя, він усе ще мирно сопів у візочку, тому забарившись, продовжила вже тихо, але твердо: –– Це моя дитина.

–– І хто ж батько? –– запитав Байсаров із явним знущанням.

–– Не ти, –– ковтнула. –– Я народила від іншого чоловіка.

–– Ти зовсім не вмієш брехати, –– криво посміхнувся Дем'ян. –– Ти приховала від мене дитину. Думала, що я ніколи не дізнаюся правду?

–– Чого ти хочеш? –– запитала глухо.

–– Житимеш у моєму домі, –– припечатав хльостко. –– У моїй спальні.

Важка долоня опустилася на плече, міцно стиснула. В очах чоловіка спалахнув вогонь.

–– Повір, я знайду, чим тебе зайняти.

...

Вітаю вас, шановні читачі! Якщо історія вам подобається, прошу поставити лайк на книгу. Це для мене дуже важливо та дуже сильно мене надихає! Також додавайте книгу до бібліотеки, щоб потім її не загубити:)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍