Яна Янко - Він та Вона, Яна Янко

– Еліза! Ти вже готова? 
– Так!

Навпроти дзеркала стояла дівчина дев'ятнадцяти років. Вона була високою й стрункою, з довгим, коричневим, прямим волоссям.

Її обличчя було овальним, з м'якими рисами, підкресленими дрібним носом і округлими щоками. Її очі були глибокими та виразними, зелені як мокра трава, з тонкими, чорними віями. Її губи були пухлими та чуттєвими, ледь-ледь рожевого відтінку, завжди готові усміхнутися.

Дівчина мала струнку талію і пишні стегна, які підкреслювали її жіночність. Її постава була граційна, а рухи - легкі та елегантні.

Вона одягалася зі смаком, завжди вибираючи модні та стильні речі, що вдало підкреслювали її фігуру. Тому, зараз на ній була приталена, рожева сукня яка сягала до колін. Легкий макіяж, який підкреслював її ніжну зовнішність. На вухах були довгі, срібні сережки у формі серця.

За виглядом було відчутно, що дівчина знає, як привернути увагу, але водночас вона не шукала захоплення навколо, була природною та спокійною. Вона мала особливу ауру, яка притягувала увагу і залишала яскравий слід у пам'яті.

Ще раз глянувши в дзеркало. Дівчина взяла сумочку та вийшла із кімнати. Біля дверей, на неї вже чекала її найкраща подруга Лея. Ця яскрава блондинка завжди була веселою, і зараз вона стояла й усміхалася до неї.

– Вау, Елізо! Ти виглядаєш просто чудово! – вигукнула Лея, ретельно оглядаючи свою подругу.
– Дякую, Лея, – відповіла дівчина, ніжно усміхаючись. – Так, я купила її на розпродажі. Ти теж виглядаєш просто неперевершено! – додала вона, крокуючи ближче до подруги.
– Дякую! Я довго думала, яку сукню вибрати, щоб сподобатися Сему, – розповіла Лея, зберігаючи усмішку на обличчі.

Дівчина була одягнена в коротку чорну сукню, що притягувала увагу до її довгих, струнких ніг. Сукня була досить простою, але в той же час виразно підкреслювала її красу та елегантність. Її тонка талія і пишні форми додавали їй впевненості, а довгі вії, обрамляючи її карі очі, підкреслювали її жіночність і чарівність. Завдяки цій чорній сукні та довгому білому волоссю яке було легко накручене, Лея виглядала стильно, елегантно і привабливо, привертаючи до себе увагу всіх оточуючих.

– Котра година? Ми встигнемо?
– Звісно, не хвилюйся! Я підвезу нас! – впевнено відповіла Лея, розслаблено усміхаючись.
– Ти?! Та ти ж тільки недавно здала на права! – здивовано запитала Еліза, піднявши брови.
– Ну і що з того? – похитнула Лея головою, демонструючи впевненість. – Ти боїшся?
– Звичайно! Я ще хочу жити! – усміхнулася Еліза, закривши обличчя руками.
– Не хвилюйся, я воджу, як професіонал! – засміялася Лея, поклавши руку на серце.
– Я і не сумнівалася в цьому! – сказала Еліза.

Дівчата посміялися. Вони вийшли з гуртожитку, та підійшли до чорного BMW. Цей автомобіль виглядав на фоні будівлі велично і розкішно, наче справжній символ успіху. Він привертав увагу і викликав захоплення. Машина сяяла чорним кольором, який ніби вбирав у себе всю зірковість ночі. Її гладкий, металевий бік був наче дзеркало, в якому відбивалися будівлі та дерева навколо. З передньої частини автомобіля спокійно висів символ бренду - BMW, який так само як і сама машина, означав сильну волю, рішучість та успіх. Вона демонструвала, що її власниця здатна досягати великих результатів та перемог у будь-яких справах, які її цікавлять. Ця машина ідеально підходила Леї.

Лея спокійно сіла за руль. Коли Еліза злегка занепокоєно сіла на місце біля неї. Перший раз вона поїде з подругою, яка була в ролі водія.

– Я не помолилась, – пробурмотіла Еліза, злегка зітхнувши. 
– Що? – перепитала Лея.
– Я кажу, що треба було піти до церкви та помолитись, – додала Еліза.
– Навіщо? – спитала блондинка піднявши брови.
– Я ж не знала, що ти будеш за рулем, – пояснила Еліза, викидаючи руки вбік.
– Ха-ха, як смішно. Починай молитись. Зараз ти познайомишся із новим шумахером, – сказала Лея з підступною усмішкою. Її очі весело блищали, коли вона натиснула на гальма, її пальці збільшили тиск.
– Ааааааа! – Еліза закричала, коли автомобіль раптово рушив.

Лея сміялась. Еліза кричала. 
Вони швидко їхали пустими дорогами, переганяючи інші машини які їм траплялися на шляху. При такій швидкості, вони не помічали як будівлі змінювалися за вікном.

Через деякий час дівчата дісталися до головного корпусу університету. На стоянці вже стояли кілька автомобілів, а здалеку було чути музику та голоси людей. Дівчата вийшли з машини. Еліза на тремтячих ногах підійшла до радісної Леї.

– Ну, як тобі? – спитала подруга, пильно стежачи за реакцією.
– Я більше ніколи не поїду з тобою..., – пробурмотіла дівчина з поглядом на обличчі, яке віддзеркалювало невелику недовіру. 

Лея ще сильніше засміялась від вигляду дівчини. Еліза легко штовхнула її, щоб вона припинила сміятись. Але подруга тільки сильніше почала реготати.

– Чого ти смієшся? – обурено сказала Еліза, скручуючи губи у сердитому виразі.
– Ти б бачила своє лице! Таке перелякане! Ахахахаха! – розірвалася Лея у веселому хохоті, ніжно плескаючи себе по стегні.
– Все, все! Я зрозуміла, більше ніколи не буду сумніватись в тобі, – сказала Еліза з тоном, в якому проступала легка сором'язливість.
– Ось і добре, – відповіла Лея зі змішаним виразом.

Дівчата підійшли до величезного корпусу університету, здіймаючи свої голови, щоб оглянути висоту будівлі. Несподівано їх охопила хвиля радості, і вони усміхнулись одна одній, обмінюючись радісними поглядами. Вони пройшли у двері університету, готові до вечірки.

Повсюди витончені та відшліфовані простори. Довгі, прямі лінії стін та стель, оксамитові тинькування та мармурові підлоги створюють відчуття нескінченність та монументальності. Скрізь розміщені вікна, що пропускають світло, але при цьому не допускають жодної різкої плями на підлогу.

Розглядаючи це все Еліза відчувала себе дворянкою. Так і хотілось, одягнути пишну сукню та потрапити на бал, де вона б познайомилась із прекрасним принцом. Вони б одружилися, і жили б довго та щасливо.