Аманді Хоуп - Нескорена імператриця, Аманді Хоуп

-

Чиновник почав монотонно зачитувати список її злочинів, з кожним словом вбиваючи цвяхи у труну.

- Будучи генералом армії Белтрам, імператриця перехоплювала обози з продовольством та сріблом, призначені для районів, що зазнали лиха внаслідок воєнних дій, і присвоювала собі. Зі своїм військом вона грабувала будинки високих чиновників у прифронтових зонах, посилаючись на брак запасів для утримання армії.

Звинувачення лилися ніби з рогу достатку, але були такі безглузді, що молода жінка, слухаючи їх, усміхалася. Вона справді грабувала будинки жадібних чиновників, але лише тих, хто обкрадав свій народ. Кошти вирушали бідному населенню. Вона за роки служби не залишила собі жодного срібного гроша. Імператриця була бідніша за найпростішу наложницю.

Факти настільки перекрутили, що їй навіть не було чого відповісти. Всі знали правду, але з осудом на обличчях слухали наклеп, киваючи головами.

Нарешті, не витримавши, голосно розреготалася, і цівка пари вилетіла з її рота.

- Нісенітниця! – крикнула. - Ви всі знаєте, що це повна нісенітниця!

Вона стояла горда і велична, з прямою спиною. У її чорних очах палала образа, стягуючи все непроглядною темрявою. Від горя і безвиході її краса стала зловісною, у волоссі проглядала сивина, між бровами оселилася зморшка. Пережиті випробування залишили глибокий слід її колись чарівному обличчі.

З неба почали падати перші сніжинки, кружляючи і опускаючись на хутряну  поверхню плаща, ніби хтось звідти хотів її втішити. Людина, яку вона любила всі ці роки і за яким віддано слідувала, в цей момент холоднокровно її позбувався.

- Сімнадцять років! - закричала вона в розпачі. – Сімнадцять років я віддано служила Вашій Величності! Я билася поруч із вами на полях битв! Я плела інтриги і позбавлялася будь-якої загрози Вашому життю. Зрештою, армія «Летючого фенікса» звела вас на трон!

Слів про сходження на трон не можна було вимовляти вголос. Але їй було начхати на всіх цих чиновників. Смертний вирок уже підписано, і їй більше нема чого втрачати. Вона лише хотіла нагадати імператору про свою відданість і кохання.

- Як ти смієш! – у відповідь вигукнув чиновник. - Імператриця повстала!

На його крики зненацька збіглися солдати охорони імператора і оточили бунтівницю.

У цей момент, наче тільки цього й чекала, з карети, що стояла неподалік, відчинилися дверцята, і звідти, ніби ніжна хмара, вийшла прекрасна наложниця Елоїза Морнар. У соболиній білій шубі вона була така гарна, що погляди всіх присутніх мимоволі відразу звернулися до неї і по рядах воїнів прокотилося зітхання захоплення. Вона ступала і створювалося відчуття, що вона зовсім не торкається землі. Ніжна, тендітна, жіночно вразлива, її краса була неземною, ніби богиня спустилася до нас з неба.

Найненависніша особа у її житті. Імператриця стиснула кулаки, з ненавистю дивлячись на наложницю.

Щойно вона зійшла на трон п'ять років тому, у покоях імператора з'явилася ця відьма.

З того моменту Гордор Крегаст охолов до всіх інших і тільки вона міцно займала місце в його серці.

Лише імператриця знала, що за холодна змія переховувалась під цією прекрасною зовнішністю. Цілих п'ять років вона боролася з наложницею в стінах палацу, і ця боротьба була страшнішою за всі битви на полі бою.

Вона програла! Вона програла не лише у боротьбі за кохання імператора. Вона програла набагато більше. Ця жінка вбила її сина! Бачити її і не мати можливості помститися, було найвищою тортурою. Коли її малюк помирав, імператриця, відкинувши свою гордість, кинулася в покої імператора і на колінах благала дати протиотруту. Тоді її назвали божевільною, заявивши, що у спадкоємця престолу порок серця. А вона зводить наклеп на святу жінку. Ці слова їй кинув у вічі сам імператор.

Його наложниця позбулася його рідного сина, а він лише відмахнувся, наче від незначної події. І тепер настала черга імператриці!

- Його Величність дарує вам милість померти легкою смертю! - тяжким голосом проворкувала Елоїза.

У руках вона тримала чашу з отруєним вином і зараз передала її генералові.

Той спустився з постаменту, і простяг чашу імператриці.

Вона з презирством глянула на чашу і, махнувши рукою, одним рухом вибила її з рук воїна.

Чаша впала на змерзлу землю і розбилася на десятки уламків, розбризкавши навколо всю рідину.

– Так просто я не помру! – грізно заявила Белтрам Ліннея.

Вона все ще була донькою генерала!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍