Делісія Леоні - Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні

Натиснули на найболючіше місце. Звичайно, я розуміла, що це унікальний випадок, і мій егоїстичний інтерес вже панував над розумом, і хотів сам все побачити на власні очі, помацати, поекспериментувати і дослідити. Дослідження – це моя пристрасть. Не знаю, чи був хтось у мене в роду з вчених, але моя тяга до подібних знань була часом навіть дуже завзятою. Особливо враховуючи, що я лише сирота і майбутнього у мене немає.

Наукова праця… аж мурахи побігли по шкірі. Я розуміла на який ризик іду, адже поведінка божевільних внаслідок переплетення несумісних магій в одній людині не вивчена. В наукових працях говорилося, що хворі не контролювали ні потоки магії, ні свою агресію, ні свої дії. Поступово, не тільки розум відмовлявся підкорятися хворим, а й їхнє тіло. Спочатку відмовляли ноги, потім правий бік тіла, потім лівий… Але навіть повністю прикутий до ліжка хворий під впливом магії міг нести загрозу оточуючим… Але мій ризик того вартий. І не варто приховувати, що віра професора Шолла в мене, в мої здібності, також сильно мотивували і підштовхнули на згоду.

Директриса на прощання лише сумнівно похитала головою, відпускаючи мене та професора Шолла для більш детального вивчення справи.

Таких злив давненько не було. Навіть важко пригадати. І так вважала не я одна. Поки дісталася необхідної мені адреси, я з цікавістю і співчуттям спостерігала за перехожими, що лаються. Усі промокли до нитки, і це було не перебільшення. Парасолі не могли врятувати від сильного, могутнього вітру, який виривав з рук людей їхній маленький і безглуздий захист. Перейти дороги було неможливо, а пробігаючи вузькими вуличками, нікого не щадили карети та маг-мобілі, обливаючи лавиною бруду з ніг до голови. Втекти було неможливо, як і перечекати негоду, адже злива йшла вже не менше десяти годин і зупинятися, здається, не збиралася.

Тяжкі, грозові хмари нависли над столицею, наче чорне нічне небо, тільки без яскравого нічного світила та мільйона яскравих зірок. Часом місто здригалося від ударів блискавок і гуркоту грому. І ці скороминущі спалахи були єдиним сьогодні джерелом світла над нашими головами.

Я була не винятком і промокла до кісток, незважаючи на те, що їхала у маг-мобілях. Декілька пересадок, пару хвилин під парасолькою – і сліду не залишилося від чистого, випрасуваного одягу. Адже це мій перший робочий день! Мене зовсім не лякала негода, я змалку любила дощ. Але дуже засмучував факт мого тепер непрезентабельного вигляду. Але... я була впевнена, що зможу скористатися легким заклинанням і впорядкувати свій одяг за пару хвилин перед тим, як з'явитися перед своїми роботодавцями.

Звідки мені було знати, що в будинку графа де Лівона не працює жодна побутова магія? Але це мій промах. Існування будь-якого виду магії поруч із хворим було протипоказано. «Найпростіше, Даріє!» - корила я саму себе і з великим жалем оглянула свій зовнішній вигляд.

Жалюгідне видовище. Єдині туфлі наскрізь промокли, але зараз це вже не було головним. Грудки бруду, як і грязьові підтікання викликали огиду. Стоячи на ганку біля парадного входу елітного, великого будинку, я тихо потупала ногами, намагаючись струсити бруд. Довга чорна спідниця прямого крою була до колін мокра, і також мала сліди від бризок, коли мене, як і багатьох інших перехожих, кілька разів облили маг-мобілі. Біла блуза з грубого матеріалу обліпила мою спину. Що ж до зачіски – то без дзеркала складно сказати наскільки вона постраждала. Але кілька пасм, що звисали, вже вибилися зі старанно зробленої мною зачіски годину тому та навівали сумні думки.

Мій багаж складався з однієї ручної поклажі. У притулку нас не балували одягом. Одна спідниця, дві блузи, одна пара взуття, одна нічна сорочка – ось і всі мої речі. Більшість багажу складали книги, конспекти, зошити, канцелярія і… мій маленький вихованець. Я б і цього не мала, якби не професор Шолла.

Я декілька разів натиснула на дверний дзвінок. За кілька хвилин двері відчинив високий, статний чоловік у лівреї. На мене глянули зверху вниз порожнім, без емоційним поглядом.

- Реса?

Я кивнула, і дворецький жестом мені наказав йти за ним. На мене чекали, і тут не було нічого дивного. А до звернення «реса» слід звикати. Це звернення до найнижчого стану, ким я, ясна річ, і є. Просто, коли живеш у притулку, мало хто до тебе так офіційно звертається. І спочатку це дуже ріже слух.

Я слідувала за ним по п'ятах, навіть не оглядаючи внутрішнє оздоблення будинку. Мокра спідниця обліпила щиколотки, і я намагалася щось зробити, щоб виглядати більш-менш пристойно. Як там директорка Берді сказала? Дуже шановлива родина? Ще й графська? Ось так… Зараз повністю осоромлю притулок.

Дворецький різко зупинився, а я навіть не помітила і трохи врізалася в чоловіка.

— Ой, вибачте, будь ласка, - промовила я швидко, і також швидко втягнула шию під гордовитим і похмурим поглядом.

— Стійте тут. Я доповім про Вас, - раніше я думала, що від голосу директорки квіти в'януть навколо, але куди там їй до цього довгого! Тут не тільки вуха і квіти, а й язик відсихає від сухості його голосу. Дворецький окинув мене поглядом, потім на секунду перевів погляд за мою спину і зник за дверима. Я озирнулася, і побачила на мармуровій плитці, до блиску начищеною, сліди від моїх брудних туфель. Якщо врахувати, що в будинку немає побутової магії, то підлогу тут начищають вручну. Я зітхнула і стала чекати на свій вирок. Якось не сталося в перший же день. Але ж я не винна! Погода погана цілий день.

Минула хвилина, дві хвилини… Я стояла, переступаючи з ноги на ногу, а під моїми черевиками вже ціла калюжа бруду утворилася. Та щоб тебе! Нарешті двері відчинилися, і вийшов дворецький.