Валерія Дражинська - Я хворий тобою, Валерія Дражинська

Сім пар жіночих очей у ту ж секунду збентежено подивилися на мене. Якось одразу дискомфортно стало! Мовчання тривало десь секунд п'ять. Допомогла та сама Катя:

- Наш генеральний директор, - щира подяка їй померла в зародку.

Питання «Навіщо?», що крутилося на язиці, в прямому сенсі проковтнула. Ну як я могла забути, як звати генерального? Дурня!

Повільно піднімаючись на нещасний поверх, я намагалася згадати, що про нього чула. Однозначно поки що лише одне – Ігнат Олексійович уже точно від татуювався у мене в пам'яті. А далі… нічого. Вперше в житті я пошкодувала про відсутність банальних пліток.

- Слава, нарешті! - Оксано, навіть вискочила із-за свого столу і потягла мене у бік кабінету. - Ти така повільна. А Ігнат Олексійович сьогодні не дуже…

- Стій! - Не дочекавшись продовження, пригальмувала я. - Оксано, що означає "не дуже"?

- Слава, в якому б він не був настрої - він завжди справедливий, - з таким туманним напуттям, вона, попередньо постукавши, відчинила переді мною двері кабінету генерального директора компанії.

Я несміливо увійшла. З надією заспокоїться, почала рахувати кроки: раз, два... двері за мною зачинилися, три, чотири, п'ять, шість... приглушений стукіт каблуків, сім - піднімаю очі і застигаю... Чоловік, що сидить за столом, не був моделлю з журналу. Не був навіть зразком чоловічої краси. Його можна було б сміливо назвати звичайним, ось тільки існувало одне вагоме «але», яке повністю змітало все рядове застосоване до цієї людини. Звірячий магнетизм. Від нього мимоволі йшли мурашки по шкірі.

І за кілька хвилин, коли гендиректор, нарешті, зволив подивитися на мене, відчуття виникло, ніби тисячі вольт тестостерону пройшли крізь тіло. Між ніг моментально зволожилося. Він оглянув мене з ніг до голови і в притул подивився в очі. Я була повністю впевнена, що мій стан був помічений. Зчепленими щелепами і злегка зведеними бровами було зрозуміло, що йому це не сподобалося. А я не могла з собою нічого вдіяти. Обличчя горіло, серце вилітало, руки тряслися. Але очей від нього не відводила, він не відпускав! І раптом все закінчилося. Варто було йому тільки відкрити рота і вимовити:

- Ти звільнена!

В моїх очах легко можна було прочитати нерозуміння, образу та й сльози були вже на підході. Різко розвернулася і побігла. Але коли тільки встигла при відчинити двері, як ті з гучним гуркотом повернулися на місце.

По обидва боки від моєї голови з’явилися руки, які зручно влаштувались на закритих дверях, а ззаду, дуже близько, але, не торкаючись, завмерло тіло гендиректора. Усі відчуття, що нещодавно так хвилювали мене, повернулися в десятикратному розмірі. Я завмерла. Боялася навіть поворухнутися. Шиї торкнулося гаряче дихання, викликаючи табун шалених метеликів у низу живота. Мимоволі вирвався стогін. У той же момент він вкусив мене біля шиї і, не відпускаючи зубами шкіру, потяг на себе. Еротичність цієї ласки звела з розуму. Реальність залишилася десь там.

Відчуття його тіла за собою, вологість поцілунку натомість укусу, повільний рух язика вгору і гучний вдих, що поглинає мій запах - ось моя дійсність на даний момент. Блискавичний рух його руки і ось ми вже стоїмо обличчям один до одного. Легкий тиск на підборіддя великим та вказівним пальцем змусив зустрітися очима. Я ніколи не бачила в очах такого голоду. Спробувала зробити крок назад, але він, ніжними досі руками, грубо обхопив мої стегна і притиснув до своїх, легко піднявши над підлогою. Його розмір та ступінь збудження вражала. Саме це стало спусковим механізмом для паніки, що повільно почала накривати мене.

– Пусти! – прошепотіла.

Нуль реакції.

- Пусти, - упираюся руками в груди, намагаючись відштовхнутися, що проблематично у підвішеному стані.

Той самий ігнор. Він просто дивився. Від цього погляду мене вкотре пробиває розряд у низу живота, а паніка накриває з головою.

- Пусти, пусти, пусти, - я почала судомно видиратися і він все ж таки мене відпустив. Точніше, відштовхнув уперед.

Рятувальні двері залишилися за його спиною. Тільки заспокоївшись, я почула різке:

- Сядь! – здивовано підняла на нього очі – обличчя спокійне, навіть байдуже. Очі пусті. Виникло відчуття, що хвилину тому мені все привиділося. Поки я плескала очима, хтось почав втрачати терпіння.

- Я. Не. Буду. Повторювати! - жорсткість тону змусила мене впасти на диван, що стояв позаду.

- Не туди! - у нього реально смикнувся кадик чи здалося? -  За стіл!

Швидко перемістилася в крісло за столом, почуваючись при цьому собачкою під чуйним керівництвом господаря.

Він спокійно сів у крісло з іншого боку столу.

- Я сподіваюсь, ти розумна дівчина! І розумієш, що тільки-но сталося! - його безпристрасність ставила в глухий кут.

– Я розумію, що я у вас більше не працюю! – хотілося поставити його на місце. - Не розумію тільки до чого ця розмова.

– Ти в мене працюєш! Я передумав.

- І часто ви так змінюєте рішення?

- Ні! Лариса Іванівна дуже гарної думки про тебе. Вона давно так нікого не хвалила. Так, що треба забути про маленький інцидент, що стався між нами. Це ніколи більше не повториться! - я чесно намагалася вникнути в суть монологу, але рух його губ не давав зосередитись. На мить уявила, які ще неймовірні відчуття вони можуть подарувати та мимоволі облизнула верхню губу.