Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

− Ну що, кішка драна, задоволена? − цікавиться сипло. І раптово заливається сміхом, наче ворона каркає: − Тепер, якщо надумаєш втекти, Кайтан особисто за тебе візьметься.

Він схиляється, порається з наручниками у мене над головою, і незабаром мої звільнені руки падають униз під впливом власної ваги. І я з шипінням втягую повітря, закушуючи губи, щоб не кричати від болю.

− Вставай, давай, − на плечах стискається сталева хватка клешні Джуена, лише додаючи мені мук. Мудак смикає вгору, примушуючи підвестися на ноги.

Мене трясе і калатає. Хочеться звернутися клубочком і заревіти. Та й ноги тримати моє змучене тіло не надто бажають. Але наказ Кайтана я добре пам'ятаю і розумію, що в ту саму окрему кімнату мене все одно доставлять так чи інакше. І краще я сама дійду, ніж дозволю цій мерзоті до мене зайвий раз торкатися.

Тому й підводжуся, насилу спираючись на руку, в яку с кожним рухом наче тисячі розжарених голок встромляються. І, давлячи в собі стогін, бреду туди, куди підштовхує мене мій тюремник. Крок за кроком, на ногах, що хитаються і постійно намагаються підігнутися. Обіймаючи себе за плечі й марно намагаючись прикрити голе тіло розпущеним волоссям. Кімната, в яку він мене приводить, виглядає напівпорожньою комірчиною, але це все одно, в порівнянні з тією, в якій мене тримали до цього, небо та земля. Тут хоч ліжко є. Невелике, але масивне та металеве. Невеликий комод, столик і навіть кілька стільців. Але їх Джуен, штовхнувши мене на те саме ліжко, відразу ж згрібає, щоб забрати. Напевно, сподіваючись по голові не отримати. Стіл же я навряд чи зможу підняти.

− Сиди й не рипайся, − командує мені похмуро. – Зараз пожерти принесу.

І йде, зачиняючи двері на ключ, а я нарешті отримую можливість хоч трохи зігрітися. Тремтячими руками стягую з ліжка покривало разом з ковдрою і з полегшенням, що пробиває до сліз, загортаюся в них, підбираючи під себе ноги. Боже, як же я так втрапила? Як же мені звідси вибиратись?

Повільно обводжу кімнату пильним поглядом. Двері не забарикадуєш − вони назовні відкриваються. На вікні через неповністю опущені ролети, на тлі нічного неба чітко проглядаються грати. Потрібно подивитися, куди воно виходить. Може на допомогу когось покликати вийде? Може грати погано прикріплені? Може он за тими дверима, де швидше за все знаходиться ванна, трапиться щось, що мені допоможе? Може, вони чогось не врахували й хоч якийсь шлях до порятунку знайдеться? Зараз я трохи зігріюсь і піду шукати. Але спочатку дочекаюсь, поки принесуть одяг.

Груди стискає гіркими риданнями, що вже нестримно рвуться назовні, очі пече, мені боляче і дико страшно, але я глибоко дихаю, намагаючись нашкрябати в собі залишки сил і стриматися, не піддаватися розпачу. Тільки це не надто допомагає. І по щоках все одно струменять сльози. А тіло само собою розгойдується, скручуючись в позу ембріона, хоч якось захищаючись від жаху жорстокої реальності.

Мій тюремник незабаром повертається, та не один, а зі своїм спільником Крамом. Тим самим, якому я примудрилася в машині дорогою сюди зламати носа. Джуен, мабуть, вирішив підстрахуватися, відправивши його вперед, оскільки в самого руки зайняті.

Мене обводять підозрілими поглядами. Ну-ну. Навіть гордість трохи бере, що ці нелюди настільки побоюються одну маленьку мене.

Але навіть на зловтіху сил у мене сил вже немає, тому я лише похмуро спостерігаю, як Джуен ставить на стіл тарілку з якоюсь кашею і чашку, здається, чаю. Гарячого, он як пара йде. А потім знімає з плеча і кидає мені темно-сіру ганчірку, в якій я впізнаю своє зім'яте трикотажне плаття. Ну, треба ж, не викинули.

− Це чого вона раптом принишкла? − цікавиться від дверей Крам, якому дуже пасує відбиток протектора мого черевика на гидкій пиці.

− З Кайтаном поспілкувалася, − зловтішно хмикає Джуен, вже прямуючи назад.

− Він приходив? – одразу ж блідне підбитий.

− Так, хотів улов оцінити. Цю скажену не чіпаємо, вона фуента, виявляється, − останнє, що я чую, перш ніж за моїми викрадачами зачиняються двері. З іншого боку і на ключ, звичайно, щоб їм пусто було.

Посидівши кілька хвилин і переконавшись, що вони ніби не збираються повертатися, я вибираюся зі свого кокона і хапаю одяг. Тут тільки сукня, про білизну, колготи й взуття навіть не йдеться. Це погано. Тікати буде холодно, але й чорт з ним. Головне вибратися. Одягнувшись і знайшовши вже хоча б трохи впевненості у своїх силах, я, тримаючись за стіну, прямую насамперед у ту саму ванну.

Глухо та порожньо. Жодних спреїв, дозаторів, пляшечок. Мило брусочком навіть не в мильниці, а в заглибленні на бортику ванни. Чаша умивальника добротна, сенсорні крани, труби заховані. Ні дзеркала, ні гребінця, ні навіть зубної пасти зі щітками. Обшук шафки нічого нового не дає.

Вмившись теплою водою, я повертаюся до кімнати. Вже менш рішуче йду до вікна. Ґрати сидять надійно. Хто б сумнівався. А за вікном розкинувся пустельний двір, освітлений лише місяцем та зірками, далі височіє бетонний високий паркан і густий сосновий ліс, що з недавніх пір викликає в мені глуху ненависть, замішану на розпачі.

Що ж. Робочого плану втечі поки що немає. Потрібно сісти й подумати. І поїсти заодно, сили мені точно знадобляться, а їх кіт наплакав. Назад до ліжка тремтячі ноги вже ледве несуть. Втома накочує хвилями, душить відчаєм. Я надто стомилася. Надто мало спала останнім часом. Надто багато сил витрачала на пошуки сестри, що зникла тиждень тому. Надто багато привернула уваги до своїх пошуків. Ходила, розпитувала… Дурепа!

Чому це все з нами сталося?! За що?!

Два з лишком місяці тому хтось зґвалтував мою найближчу і найріднішу людину, мою старшу сестру Соломію. І мені начхати, що вона нічого не пам'ятала і не була впевнена в тому, чи це було насильством. Я добре знаю Сольку. Як облуплену. Не пішла б вона із невідомо ким.

А потім із нею почали відбуватися дивні речі. Вона не могла нічого згадати про той вечір і  про мудака, з яким провела ніч, почала хворіти, згасати, випадати з реальності, стала взагалі на себе не схожа. Так ще й виявилося, що завагітніла від того невідомо кого.