Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 1.1

Два роки тому.

Микита.

- Дочка, прокидайся! Мені на роботу час!

 - Ммм... татусь, ну ще трохи!

 - Ніяких трохи, я тікаю до вечора, а привітати улюблену дочку з днем ​​народження збираюся прямо зараз.

Я відкрив штори в її кімнаті та, розвернувшись, посміхнувся своїй доні. Сонна, розпатлана і така ніжна.

 - Ну, привіт, тату! - хмикнула вона, рукою поправивши неслухняне волосся.

 - З днем ​​народження, моя крихітко!

Я присів поруч і обійняв її, кожен раз дивуючись з того, коли ж моя дочка встигла вирости.

 - Спасибі, татусь!

 - І подарунок.

 - Що? - я відкрив долоню, в якій все це час тримав ключі від квартири.

 - Ммм, квартира! Татко, ти найкращий у мене! - дочка рвучко обняла мене, а я не стримався і міцно притиснув її до себе.

Двадцять років. Час пролетів.

 - Я сьогодні ж хочу поїхати подивитися її!

 - Ти мене, звичайно, засмутила своїм бажанням жити окремо, але я сам був у твоєму віці й все прекрасно розумію.

 - Знаю, татусю! Ти ж у мене найкращий батько у світі!

 - Як твої справи у танцях? Все встигаєш?

 - Пфф, о ні. Купа нової хореографії. Загалом, від педагога-помічника я не відмовлюся.

 - Гаразд, сьогодні поговорю з Тамарою Миколаївною, нашої хатньою робітницею, може, вона кого порадить?

 - А вона тут до чого?

 - А ти не знала? - насупивши брови, сказав я, дивлячись на дочку.

 - Про що?

 - Вона ж раніше працювала в будинку хореографії. Правда, прибиральницею, але знайомі залишилися.

 - Так це чудово! Впевнена, тітка Тамара нам допоможе!

 - Так. А тепер скажи, чим би ти хотіла зайнятися ввечері?

 - Ой, татусю, давай удвох повечеряємо і все?

 - А як же твій Ванька?

 - А що Ванька? Він вічно в комп'ютері, йому не до мене. Навіть з днюхою ще не привітав. Загалом, вирішено, удвох посидимо. Піцу замовимо, чаю поп'ємо. Угу?

 - Гаразд, домовилися. А тепер вставай, я омлет приготував.

 - Ммм, вже біжу! А потім на квартиру?

- Так, - крикнув я вже з коридору, - правда, назад добиратися тобі доведеться самій. Або дядька Олега попрошу, щоб приїхав.

 - Розберуся!

Я посміхнувся від того, яка у мене активна дочка. Вона швидко завжди розуміє і розв'язує нагальні питання по клацанню. Їй не треба сидіти годинами вигадувати, а як би вчинити в ситуації, що склалася. Ні, кмітливість у неї працює на п'ять з плюсом, і іноді для мене це виходило дуже до речі.

З донькою ми жили удвох, не рахуючи пару охоронців і водія. Домробітниця приходила два рази на тиждень, а ось кухаря нам дуже не вистачало. Ні, ми й самі з вусами, як то кажуть, але я вдома буваю тільки вночі та у вихідні. І Аліна теж більшу частину часу зайнята навчанням, а у свій вільний час вона відпочиває або займається особистими справами. Я проти того, щоб вона свою молодість провела за плитою. І це не означає, що ми зовсім не готуємо, просто не так, щоб ми могли вранці в обід і ввечері їсти своє готування. Тому часто доводиться замовляти через доставлення. Безумовно, потрібно задуматися про кухаря!

Розклавши наш сніданок по тарілках, поставив на стіл графин з соком і якраз вчасно встиг набрати в вазу води.

 - О, ти мені й квіти підготував? - хмикнула Аліна і, підійшовши до мене, поцілувала в щоку.

 - Твої улюблені півонії. Сідай.

 - Татусю...

 - М?

 - Коли ти вже одружишся?

Я насупився і ледь не вдавився шматком огірка.

 - Зненацька. Дочка, ти ж знаєш, що я не зустрів ще жінку, яку зміг би покохати як твою маму.

 - А та, Катя, яка іноді треться біля тебе? Ні?

 - Ні. Катя це...

 - Так я все розумію, не парся. Ти у мене чоловік в самому соку, тобі життя жити.

Я хмикнув і продовжив свій сніданок.

Та вже, часом Аліна надто кмітлива. Хоча чого вже дивуватися, в її віці й не таке знатимеш.

Після сніданку ми поїхали в місто в її нову квартиру. Ще раніше вона говорила, що хотіла б жити окремо, і я подумав, чому б не подарувати їй квартиру на ювілей. Зрештою, є можливість, і я хочу забезпечити її майбутнє. А кого, як не власну дочку, балувати?

 - Ай, - почув, закриваючи двері під'їзду, і, різко обернувшись, чортихнувся.

 - Вибачте, - я так грюкнув дверима, що дівчина не встигла відскочити й всі її книги повалилися на землю. - Я не навмисне.

 - Нічого страшного, сама винна.

Я опустився поруч і допоміг їй зібрати книги. Дівчина помітно нервувала і весь час намагалася сховати погляд карих очей. Я не розумів, чому вона в такому стані, і, віддавши книги, випростався, нависаючи над нею. Незнайомка теж піднялася.

 - Татусю, ти чого тут? Ой, здрастуйте.

 - Здрастуйте.

 - З вами все добре? - поцікавився я, все ж турбуючись за стан дівчини.

 - Так, все добре, дякую.

Я кивнув.

 - Ще раз вибачте.

 - І ви мене.

Більше не затримуючись, я піднявся з Аліною на одинадцятий поверх. Дівчинці вже не терпілося подивитися на свою нову квартиру. Я посміхався її нетерплячості, а сам думками був з тією дівчиною з під'їзду. Красива вона.

 - Охо-хо-хо, татко! Квартира бомба! Світла, простора і така затишна! Все, як я люблю! Мінімум барахла, максимум світла.

 - Подобається?

Аліна бігала по квартирі та розглядала кожен куточок і вид з вікон. А я насолоджувався її щастям. Що може бути важливіше посмішки власної дитини?

 - Шалено! Таточко, ти найкращий у світі, - вона повисла на моїй шиї, а я знову посміхнувся.

 - Просто мені пощастило з найкращою дочкою на світі.

 - Мур.

 - Все, ти поки насолоджуйся, звикай, а я поїду. Мене чекають вже на роботі. Ось, чуєш? - натякнув на дзвоник телефону в кишені. - Секунду. Слухаю.

 - Микита Тимофійович, у нас проблеми.

 - Що трапилося, Діма?

 - З нашої фірми сьогодні пішла кругла сума на офшорний рахунок. І я вперше бачу цю компанію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍