Хелена Хайд - Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд

Давали, щоправда, недовго. Недомитими залишалися приблизно третина тарілок, коли зі спальні долетіло прославлене «У-У-У-У-В-Е-Е-Е-Е-Е», боляче вдаривши по вухах і нервах. Тяжко зітхаючи, я закрутила кран, витерла руки і поспішила виконати дві вже звичні вимоги терористів: на ручки і поїсти.

— Спокійно, Клавіку, мама на місці, — повідомила я, влітаючи до кімнати, наче Супермен у палаючу будівлю. І поспішила схопити рідний мікроорганізм, що розійшовся, обурено стискаючи маленькі кулачки. Лледве синуля зрозумів, що на ручки його вже взяли, — моментально заспокоївся, вилупившись на мене широко розплющеними блакитними оченятами. — Отже, це все, що тобі треба, так? — похитала головою я, і мов відповідаючи мені, малюк розтягнув свій трикутний беззубий ротик сонячною усмішкою.

Годувати його було ще трохи рано — після минулого разу минуло трохи більше, ніж півтори години, а дотягнути бажано було хоча б до двох. Інакше вже раніше з'їдене жирне молоко не встигне переваритися, і знову знудить бідолаху кислим молоком. Тож поки малюка краще чимось зайняти, щоб не вередував. Вирішивши, що найкращим рішенням буде покрутити в нього перед носом брязкальце, я потяглася до того, яке лежало на пеленальному столику... А вже наступної секунди, заверещавши, відскочила назад, притискаючи до себе дитинку, яку ця реакція, схоже, добряче повеселіла.

Тарган.

Ні, я цілком впевнена, що це був ТОЙ САМИЙ ТАРГАН, якого я прибила! А тіло його так само залишалося сплюснутим. Що не заважало йому бадьоро ворушити вусиками, гуляючи пеленальним столиком. Але найприкметнішим виявилися його очі, що яскраво світилися кислотно-зеленим світлом!

І тут я по-справжньому впала у ступор. Тому що з уже раніше відомого про цей світ (серед того і завдяки спеціальності чоловіка) я знала, що зеленим очі світяться лише в одного типу істот: зомбі, яких некромант підняв з мертвих.

Це що ж виходить...

Викочуючи очі, я повільно перевела погляд на синочка, що невпевнено тримав голівку, і нервово гикнула. Та ні! Не може бути такого, щоб батьківський дар прокинувся у двомісячного немовляти.

…Чи може?

Але ж інших кандидатур на те, хто взагалі цього таргана міг оживити, начебто поблизу не було. Здібності некроманта були штукою досить рідкісною і в певних областях запитуваною. Та й якби в цьому будинку все ж таки жив якийсь некромант, не зайнятий у першій половині дня, мені б уже про це сусідки на подвір'ї розповіли.

А якщо у Клавіка справді дар прокинувся, то що мені зараз взагалі робити?

Хоча... деякі міркування щодо цього в мене були. Тому я, обережно поклавши синочка у ліжечко, схопила найближчу порожню скляну банку і, підскочивши до пеленального столика як черепашка-ніндзя, накрила їм комаху, ще й дуже вдало! Після цього, використовуючи аркуш паперу, перевернула склянку і пересадила таргана в банку, яку щільно закрила кришкою.

Отже, звіра спіймано! Тепер настав час доставити його за призначенням.

Погодувавши Клавіка, я віднесла його Діні — сусідці по поверху, яка сама народила на пару місяців раніше за мене. І попросивши її доглянути за моєю кровиночкою, з що є духу побігла у бік відділу варти, де працював мій чоловік... Правда от, уже на виході з під'їзду збагнула, що вийшла в домашньому одязі і все тих же капцях, що послужили знаряддям убивства. Тому довелося повертатися, щоб швиденько переодягтися і зачесати волосся, — з'являтися до чоловіка на роботу опудалом городним було б трішечки не дуже.

Швидко крокуючи міськими вулицями, я дісталася третього слідчого відділу, і немов танк, підхоплений торнадо, влетіла в кабінет з трьома робочими столами, за одним з яких сидів мій чоловік... і побачила, що навпроти нього, буквально виваливши на стіл груди шостого розміру, зігнулась якась баба! Висока, молоденька і гарненька, з пишно накрученим чорним волоссям і в темно-синій сукні з надто відвертим декольте.

— Ні, ну офіцер, ну будь ласка, — млосно промовила дівчина, грайливо проводячи пальчиком по його грудях, затягнутих у темно-зелений кітель. І підчепивши ґудзик, трохи покрутила його, легенько потягнувши на себе. — Я вас дуже прошу.

— Ви ж розумієте, що таке не в моїй компетенції? — поцікавився Аркадій. І хоч у цей момент він сидів так, що я не бачила його обличчя, уява одразу ж намалювала мені хтивий погляд, з яким він розглядав дійки цієї дівчини.

— Ну, а якщо я вас дуже-дуже сильно попрошу? — зітхнула вона, подавшись вперед, при цьому спокусливо прикусивши пухкеньку нижню губу. — Це ж так важливо для мене. Обіцяю, про це ніхто не дізнається, а я, — звабливо прошепотіла вона, схиляючись над його вухом, — у боргу не залишуся.

— Любий, я вдома! — заявила я і, голосно тупаючи, підійшла до робочого столу, по якому стукнула кулаком.

Так, нехай цей шлюб був за примусом і з чистого розрахунку, а сама я не була присутня при його укладенні. Нехай ми з чоловіком практично не розмовляли і жодних почуттів між нами поки що не намічалося. Нехай про подружній обов'язок ні в кого з нас ще не було навіть думки, тому що єдиним пристрасним бажанням, яке фізично були здатні відчувати батьки немовляти, залишалося бажання виспатися.

Але побачивши, як якась незрозуміла баба відверто клеїть мого красеня-чоловіка, в мені моментально активізувалася злісна власниця, якій дуже не вистачало «Джавелінчика». Або хоча б бейсбольної бити, щоб провести декому позапланову пластичну операцію, а бонусом видалити зубний камінь разом із зубами.