Ярослав Небелюк - Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі, Ярослав Небелюк

що в західній історичній науці творить інтегральну частину російської історії. Тільки існування суверенної української держави зможе радикально змінити цей болючий і несправедливий для українців стан.

Покищо нашим обов'язком, в першу чергу обов'язком українців у Франції і зокрема щодо Анни Ярославни, є використати всі нагоди, всі можливості в усіх шарах французької суспільности, щоб довести українське походження нашої княжни й тим самим відкрити очі культурного світу на страшну московську облуду, жертвою якої від сторіч упав український нарід, як від недавна такою самою жертвою стануться великі технічні, медичні і т. д. винаходи ґеніїв західнього світу.

* * *

Передаючи в руки Читачів цей скромний нарис, хотіли б ми попередити їх, що наша книжечка не є вислідом спеціяльних студій і розшуків. В ніякому разі не претендує вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрізь популярний нарис, зроблений на основі доступних французьких джерел з виключною метою дати українській читацькій громаді головніші відомості про життя й особу визначної землячки, що тисячу років тому зв'язала історію українського народу з історією французів.

Ніде правди діти, постать Анни Ярославни не надто відома широкому українському загалові. Короткі й принагідні газетні статті не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вчені студії про неї, поміщені в суворо наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дійти до найширших кол української громади. Це саме й було однією з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в країні, в якій колись наша землячка стояла на самому вершку соціального й національно-державного життя, як її королева, і в якій сьогодні ми знайшли притулок і опіку.

Хто ж, врешті, як не ми, українці у Франції, повинні в першу чергу поінтересуватися Анною Ярославною, ближче пізнати її й ужити всіх доступних засобів, щоб відвоювати її від москалів принаймні в очах французького світу?

Свідомі немалих недоліків у нашій книжечці, ми все-таки гаряче поручаємо її увазі наших земляків, бо, якщо не помиляємося, це буде перша українська книжка, присвячена вцілості Анні Ярославні, уродженці славної, золотоверхої української столиці.

2. — Франція на порозі XI. сторіччя

На переломі X і XI сторіч Франція була невеличким королівством. Територія цього королівства займала тоді землі, положені довкола Парижа, що мали спільну назву Іль-де-Франс, з такими ще крім Парижа містами, як Санліс, Версай, Мелєн, Мо, Етамп і інші. До посілостей тодішніх французьких королів належала ще також Орлеанська волость з містом Орлеаном.

Довкола простягалися могутні васальні князівства й графства, що хоч номінально залежні були від французького короля, в дійсності ж були цілковито незалежними, вели свою самостійну політику й дуже часто воювали проти короля. Бретанія, Нормандія, Шампанія, Бургундія, Провансалія й інші удільні князівства в певних епохах були куди сильніші за саму Францію й французькі королі мали багато клопоту зо своїми непокірними, могутніми васалями.

На схилі X. сторіччя, в 987 році — на рік перед хрещенням України за Володимира Великого — вмирає останній представник колись могутньої династії Карла Великого (Шарлєманя) — Люї V. Ледачий і на королівський престіл Франції вступає князь Іль-де-Франс, Гуґ Капет, що дав початок третій з черги французькій королівській династії званій капетинзькою, що володіла Францією, з перервами в часи Великої Революції й після неї, до 1848 року.

Син Гуґа Капета, Роберт II Побожний, що по смерти батька став королем (996 — 1031) мав нещастя володіти в періоді т. зв. Христового Тисячоліття, що нависло було страшною зморою над тодішнім західнім христіянським світом. Рік 1000-ний, який сучасники вважали неминучою датою кінця світу й Страшного Суду, викликав на всьому Заході нечуваний страх. Тим то XI сторіччя народилося серед загального зросту великої побожности й відданости Церкві. Цей стан переполоху, побожности й покірности Церкві малих і великих тривав ще довго після пройденого 1000-ного року, бо люди думали, що мусіла зайти помилка в літочисленні й тому кожного дня чекали янгольських труб — вістунів Страшного Суду.

Церква зручно використала цю обставину, щоб поширити свої впливи й скріпити та збільшити свою владу над ще напів варварським західнім світом. Римський Папа й єпископи поодиноких країн — єдина моралізуюча сила в тому часі — схопили добру нагоду, щоб розправитись з силою різних надужить, що їх досі допускало цивільне право.

Одним з найбільших таких надужить була легкодушність, з якою королі, князі й усі сильні світу женилися зо своїми, навіть найближчими, родичками, кермуючись при цьому тільки власною приємністю й особистим інтересом. Такими подружжями вони змагали задержати при собі цілими, чи навіть побільшити, свої родинні посілості, не оглядаючись на ніякі закони. Тому Церква, підкріплена здобутими внаслідок загальної побожности й страху впливами, взялася енергійно поборювати непристойні подружжя вельмож зо своїми своячками.

Але, як завжди при всяких реформах часто важко є задержати міру, так і в цьому випадку в своїй ревності духовенство зайшло вже аж так далеко, що заборонило подружжя між свояками до сьомого ступня споріднення. При цьому йшли в рахунок не тільки всі кровні родичі, але й свояки по жінці, що були трактовані нарівні з кровними родичами. Це створило такий стан, що вельможі, які майже всі були вже споріднені з собою, не знали, де шукати собі жінки. Заборона подруж до сьомого ступня була одною з найбільших турбот одинадцятого й дванадцятого сторіч і спричинювала чимало поважних клопотів багатьом володарям і вельможам.

Під покришкою перевірити важність королівських подруж, Папи безперестанку вмішувалися в дочасні справи королів і цим викликали безнастанний соціальний розгардіяш. Ця обставина була одною з найзагрізливіших небезпек, особливо для нових династій і для молодих національностей, що в цьому часі кристалізувалися.

Згаданий уже вище Роберт, син Гуґа, може служити найкращим прикладом жертви свого часу. Розійшовшись з першою своєю жінкою, оженився вдруге зо своєю кузинкою четвертого ступня Бертою, донькою провансальського короля. Це стягнуло на нього страшний гнів Церкви й Папа Григорій V кинув на бідного короля анатему в 996 році — якраз чотири роки перед Страшним Судом! Можна уявити собі долю нещасника! Та Роберт не подавався й