Пауло Коельо - Адюльтер

повторюватиметься до самої моєї смерті, і паніка, що я можу зіткнутися з невідомим, хоч би скільки в тому було приємного хвилювання й відчуття пригод.

Природно, я намагаюся втішати себе чужим стражданням.

Я прихилилася до телевізора, а надто до тележурналів. Дивлюся безліч новин про нещасливі випадки, про природні катастрофи й про людей, які втікають від них. Скільки хворих на планеті? Скільки страждають мовчки, а скільки волають від несправедливостей і зрад? Скільки бідолах потерпають від безробіття або сидять у в’язницях?

Я перемикаю телевізор на інший канал. Дивлюся серіал або кінофільм і знаходжу розвагу на кілька хвилин або кілька годин. Помираю від страху, що чоловік прокинеться й запитає: «Що з тобою відбувається, кохання моє?» Бо тоді мені доведеться йому відповісти, що в мене все гаразд. Ще гірше буде, — як уже траплялося двічі чи тричі в минулому місяці, — якщо в ліжку йому заманеться покласти руку мені на стегно й він почне пестити мене. Я можу вдати оргазм, — і вже вдавала його не раз, — але домогтися зусиллям волі, щоб тіло в мене зволожилося, не можу.

Мені доведеться сказати йому, що я дуже стомлена, і він, ніколи не показуючи, що йому обридли такі відповіді, поцілує мене, повернеться на другий бік, подивиться останні новини на своєму телевізорі або відкладе це на завтрашній день. А я крутитимуся в ліжку, щоб справді відчути себе стомленою, дуже стомленою.

Але не завжди все відбувається так. Іноді мені доводиться брати на себе ініціативу. Я не можу відштовхувати його дві ночі поспіль, бо тоді він заведе собі коханку, а я нізащо не хочу втратити його. Завдяки легенькій мастурбації я зволожую своє тіло, і все повертається до норми.

«Усе повертається до норми» означає, що нічого вже не буде таким, яким було колись, коли кожне з нас ще було таємницею для другого.

Зберігати вогонь після десяти років шлюбу здається мені істотним відхиленням від норми. І щоразу, коли вдаю втіху від сексу, я трохи помираю всередині. Трохи? Схоже, я спустошую себе набагато швидше, ніж сподівалася.

Мої подруги називають мене щасливою, бо я брешу їм, що ми з чоловіком часто кохаємося, а вони брешуть мені, кажучи, що не знають, як їхнім чоловікам щастить так довго зберігати до них інтерес. Вони стверджують, що секс у шлюбі є цікавим лише в перші п’ять років, а надалі треба застосовувати трохи «фантазії». Треба, мовляв, заплющити очі й уявити собі, що сусід лежить верхи на тобі й робить речі, які ніколи не наважився б зробити чоловік. Уявити, що він і чоловік володіють тобою водночас, удаючись до всіх можливих збочень і всіх заборонених ігор.

Сьогодні, коли я відводила дітей до школи, то подивилася на свого сусіда. Я ніколи не уявляла собі, щоб він лежав на мені, я волію радше думати про юного репортера, який працює зі мною і, здається, постійно перебуває в стані страждання й самоти. Я ніколи не бачила, щоб він намагався когось звабити, і саме в цьому його чарівність. Усі жінки в редакції час від часу говорили, що хотіли б «подбати про нього, бідолаху». Я думаю, він це розуміє й задовольняється бути простим об’єктом бажання — нічого іншого він не потребує. Можливо, він почуває те саме, що й я: жахливий страх ступити крок уперед і все зіпсувати — не мати ні роботи, ні родини у своєму теперішньому житті й майбутньому.

Але зрештою… Я подивилася на свого сусіда сьогодні вранці й відчула велике бажання заплакати. Він мив автомобіль, і я подумала: «Поглянь-но, ось іще одна людина, схожа на мого чоловіка й на мене. Настане день, коли ми робитимемо те саме. Наші діти виростуть і переселяться до іншого міста або до іншої країни, ми вийдемо на пенсію й митимемо свої автомобілі, — а може, комусь заплатимо, щоб зробили це для нас. Але після певного віку важливо робити бодай що-небудь, аби згаяти час, показати іншим, що наші тіла ще підкоряються нам, що ми не втратили уявлення про гроші й досі спроможні смиренно виконувати якусь роботу».

Чистий автомобіль чи ні — яка різниця для світу? Але того ранку лише це було важливим для мого сусіда. Він побажав мені чудового дня, усміхнувся й повернувся до своєї праці з таким виглядом, ніби виготовляв скульптуру Родена.

Я залишаю свій автомобіль на стоянці — «Користуйтеся громадським транспортом у центрі міста! Не забруднюйте довкілля!» — сідаю на автобус і їду на службу, дивлячись у вікно на ті самі речі, які бачу щодня. У Женеві, схоже, нічого не змінилося, відтоді як я була малою дитиною. Давні феодальні будівлі вперто залишаються між спорудженими якимсь божевільним префектом, що вподобав нову архітектуру в п’ятдесятих роках.

Подорожуючи світом, я завжди відчуваю, що мені цього бракує. Цього неймовірно поганого смаку, цих високих веж зі скла і сталі, відсутності чітко окреслених доріг, коріння дерев, яке розламує бетон хідників і примушує нас постійно спотикатися, громадських садів за дерев’яними парканами, де росте трава всіх різновидів, бо «природа є такою»… Одне слово, мені бракує міста, що відрізняється від усіх інших, тих, які модернізувалися й втратили чарівність.

Тут ми досі кажемо «добридень», зустрічаючись із незнайомою людиною на вулиці, і кажемо «до побачення», виходячи з крамниці, де купили собі пляшку мінеральної води, навіть якщо не маємо наміру колись туди повертатися. Ми досі розмовляємо з чужинцями в автобусі, досі решта світу вважає нас, швейцарців, людьми скромними й стриманими.

Яка помилкова думка! Але це добре, що вони так про нас думають, бо в такий спосіб ми матимемо змогу зберегти свій стиль життя ще на п’ять або шість століть, перш ніж загарбники-варвари перетнуть Альпи зі своїм досконалим електронним обладнанням і набудують тут помешкань із невеличкими кімнатами й великими залами, призначеними для того, щоб вражати гостей — надмірно нафарбованих жінок і чоловіків, які розмовляють надто голосно й завдають незручностей сусідам, і підлітків, які вдягаються з викликом, але помирають від страху, що про них подумають батько й мати.

Нехай усі думають, що ми спроможні виробляти лише сир, шоколад, корів і годинники, що ми віримо в існування банку на кожному розі вулиць у Женеві. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб змінити таку думку про себе. Ми живемо щасливо, не знаючи вторгнення варварів. Усі ми озброєні до зубів: позаяк військова служба в нас обов’язкова, то кожен швейцарець має вдома рушницю, але годі знайти людину, яка