Пауло Коельо - Адюльтер

Ми щасливі, нічого не змінюючи протягом сотень років. Ми пишаємося тим, що залишалися нейтральними, тоді як Європа посилала своїх дітей на безглузді війни. Ми щасливі, що нам нікому не треба пояснювати, чому Женева з її кав’ярнями кінця дев’ятнадцятого сторіччя, з її літніми жінками, що прогулюються пішки по місту, здається мало привабливою.

«Ми щасливі», — можливо, таке твердження буде хибним. Усі в нас щасливі, крім мене, яка в ці хвилини їде на службу, міркуючи про те, що зі мною негаразд.

Бувають дні, коли газета шукає цікавих новин, крім звичайних автомобільних аварій, нападів на людей (переважно без застосування зброї) та пожеж (до старого помешкання прямують десятки автомобілів із висококваліфікованим персоналом, бо дим від забутої на плиті печені може створити справжню паніку).

Повернувшись додому, я знаходжу втіху в готуванні страв та в накритому столі, за яким збирається вся родина, дякуючи Богу за ту їжу, яку ми споживаємо. Та коли сутеніє, після вечері кожен прямує у свій куток — батько допомагає дітям із домашнім завданням, мати прибирає в кухні, готує гроші та список завдань для служниці, яка завтра прийде дуже рано.

Протягом цих місяців я іноді почувалася дуже добре. Мені здавалося, що моє життя має сенс, що саме таку роль має виконувати людина на Землі. Діти помічають, що їхня мати перебуває в мирі, чоловік поводиться зі мною лагідніше й уважніше, і весь дім ніби наповнюється власним світлом. Ми подаємо приклад щасливого життя для всієї вулиці, для міста, для держави (яку ми тут називаємо округою), для країни.

Але зненацька, без будь-якого раціонального пояснення я провалююсь у глибокий смуток і не можу стримати сльози. Плачу я у ванній, бо там ніхто не почує моїх схлипувань і не поставить мені запитання, яке я найбільше ненавиджу чути: «Із тобою все гаразд?»

Атож, чому зі мною не має бути все гаразд? Ви бачите щось погане в моєму житті?

Нічого поганого в ньому нема.

Хіба що ніч, яка наповнює мене тривогою.

Або день, що не дарує мені ніякого ентузіазму.

Або щасливі спогади минулого, коли речі, які могли бути, так і не відбулися.

Або прагнення до пригод, ніколи не реалізоване.

Або жахливе відчуття не знати, що станеться з моїми дітьми.

І тоді моя думка починає обертатися навколо негативу, завжди одних і тих самих речей, ніби демон причаївся в кутку моєї кімнати, щоб стрибнути на мене й сказати: те, що я називала «щастям», було короткочасним, це не могло тривати довго. Я це завжди знала, хіба ні?

Я хочу змінитися. Мені треба змінитися. Сьогодні на службі я була роздратована більше, аніж звичайно, лише тому, що один зі стажерів затримався з матеріалом, який я його просила підготувати. Я загалом не така, але іноді втрачаю контакт із собою.

Я вчинила дурницю, звинувативши одного письменника за його інтерв’ю. Це було кілька місяців тому. Він розтулив рота лише для того, щоб повідомити про вулкан, який може вибухнути в будь-яку мить, сіючи навколо смерть і руйнацію. Якби не він, то я довідалася б про це з фільму, книжки, від когось, із ким би обмінялася двома-трьома словами. Думаю, деякі люди роками накопичують у собі роздратування, яке залишається непомітним, але одного чудового дня якась дурниця примушує його вибухнути.

Тоді вони кажуть: «Годі, я не хочу більше цього слухати».

Дехто накладає на себе руки. Інші розлучаються з чоловіком або дружиною. Є й такі, котрі вирушають до вбогих закутнів Африки в намаганнях урятувати світ.

Але я себе знаю. Знаю, що моєю єдиною реакцією буде придушити в собі те, що почуваю, поки рак зруйнує мене зсередини. Бо я вірю в те, що чимало хвороб виникають через придушення емоцій.

Я прокидаюся о другій годині ночі й лежу, дивлячись у стелю, хоч і знаю, що вранці мені треба вставати дуже рано — а я це завжди ненавиджу. Замість подумати про щось істотне, наприклад: «Не розумію, що це відбувається зі мною», — я лиш втрачаю здатність контролювати свої думки. Є такі дні, — хоч їх, слава Богу, мало, — коли я знову й знову запитую себе, чи не слід мені звернутися до психіатричної лікарні по допомогу. Від такого кроку мене утримують не моя робота й не мій чоловік, а мої діти. Адже вони не мають найменшого уявлення про те, що я почуваю.

Моя внутрішня напруга в такі дні посилюється. Я думаю про шлюб, — про свій шлюб, — у якому ніколи не буває розмов про ревнощі. Але ми, жінки, наділені шостим чуттям. Можливо, мій чоловік знайшов іншу і я помічаю це неусвідомлено. Проте я не маю жодної реальної причини підозрювати його.

Хіба ж не абсурд? Невже з усіх чоловіків світу я обрала єдиного, який є абсолютно досконалим? Він не п’є, нікуди не ходить увечері, ніколи не залишається після роботи з друзями. Його життя обмежується родиною.

Таке життя було б для мене наче сон, якби воно не було кошмаром. Бо така бездоганна поведінка чоловіка накладає на мене величезну відповідальність.

Мені не залишається нічого іншого, а лиш припустити, що такі слова, як «оптимізм» і «надія», що їх ми читаємо в усіх книжках, які намагаються вселити нам упевненість і підготувати до життя, є не більш ніж словами. Розумники, які їх промовляють, можливо, намагаються знайти для них сенс, маючи нас за піддослідних свинок, щоб подивитися, як ми реагуємо на такі символи.

Правду кажучи, я стомилася від свого життя, такого щасливого й бездоганного. І це може бути ознакою якогось психічного захворювання.

Я сплю, думаючи про це. Хтозна, чи справді я не маю серйозних проблем зі здоров’ям?

Я домовилася пообідати з подругою.

Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.

Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим — інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.

— Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в