Юстейн Гордер - Помаранчева дівчинка

Листом, написаним Ґеорґові, хлопчині дванадцяти чи чотирнадцяти років, тобто синові, якого тато ще не знав і, можливо, ніколи й не пізнає.

Уже час розповісти й вам про все.

Десь менше, ніж тиждень тому, я повернувся з музичної школи і несподівано застав удома дідуся з бабусею. Вони, не попередивши заздалегідь, приїхали з Тьонсберґа і мали намір у нас переночувати.

Усі четверо — мама з Йорґеном теж були присутні — з нетерпінням чекали, доки я зайду до передпокою і почну скидати черевики, брудні й промоклі, але тієї миті це нікого не хвилювало. Їхні думки були деінде. Я відчував, що в повітрі повисала якась тривога.

Мама сказала, що Міріам уже спить, ніби відсутність сестрички щонайліпше пасувала до відвідин дідуся з бабусею. Зрештою, Міріам не їхня внучка. Вона має своїх дідуся і бабусю, які теж приємні люди і, буває, приїжджають на гостину, але, як то кажуть, кров густіша за воду.

Я увійшов до вітальні й сів посеред кімнати на килимі — в усіх був урочистий вираз облич, тож я відразу запідозрив щось серйозне. Ніяких збитків останнім часом я у школі начебто не наробив; із музичної школи, де вчився грати на фортепіано, повертався вчасно, а востаннє поцупив з кухонного столу десять крон ще багато місяців тому. Тому запитав: «Щось трапилося?»

І бабуся почала розповідати, що вони знайшли листа, якого мій тато написав мені напередодні своєї смерті. У грудях стислося від тих слів. Від татової смерті спливло одинадцять років. Я навіть не певний, чи пам'ятаю його. Лист від мого тата — це прозвучало майже з такою ж страхітливою урочистістю, як заповіт.

Нарешті я звернув увагу на великий конверт у бабусі на колінах. Вона простягнула його мені. Конверт був заклеєний, угорі написано лише одне слово: «Ґеорґові». То не був бабусин почерк, ні мамин, ані Йорґеновий тим паче. Я розірвав конверта і витягнув добрячу пачку аркушів. Аж здригнувся, прочитавши на першій сторінці:

Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію…

Мені враз запаморочилося в голові. Що це таке? Лист від мого тата. Але чи справжній?

«Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу?» Я враз ніби почув його басовитий голос, і то не з відеозаписів, а реальний, немовби тато знову ожив і сидів разом з нами ось тут, у кімнаті.

І хоча конверт був заклеєний, я все ж запитав, чи хтось уже читав рукопис. Усі заперечно похитали головами й запевнили, що ніхто записів в очі не бачив.

— Ані слова не читали, — сказав Йорґен трохи знічено, що йому назагал зовсім не властиво.

Але, може, їм буде дозволено прочитати листа мого батька, після того, як я сам його прочитаю, сказав він.

Гадаю, його аж розпирало від цікавості, що ж написано в тому листі. Мені здалося, ніби він відчуває докори нечистого сумління.

Бабуся пояснила, чому вони з дідусем саме нинішнього пообіддя сіли в машину і приїхали до Осло. Їй здалося, ніби вона розгадала давню загадку. Це розказане звучало дещо містично, так воно й було насправді.

Коли мій тато занедужав, він розповів своїй мамі, що пише мені листа, якого я маю прочитати, коли підросту. Минав час, мені вже виповнилося п’ятнадцять, а лист так і не знайшовся.

Новим штрихом до цієї історії стала розмова із сином, яку раптом пригадала бабуся. Тоді тато наполіг, щоб ніхто й ніколи не смів викидати червоного дитячого спортивного автомобіля. Бабусі здавалося, що вона майже дослівно пам’ятає ту розмову в лікарні.

— Нізащо не викидайте спортивного автомобільчика, — сказав тато. — Дуже вас прошу не робити цього. Він багато важив для нас із Ґеорґом в останні місяці. Я хочу, щоб Ґеорґ зберіг його. Розкажи йому коли-небудь про моє побажання. Розкажи, коли він підросте і помудріє, щоб зрозуміти, чому я так прагнув зберегти цю машинку для нього.

Тому-то старий спортивний автомобіль не опинився на смітнику чи блошиному базарі. Навіть Йорґена з цього приводу суворо попередили. Від тієї миті, як він перебрався на Джмелину вулицю, Йорґен твердо знав, що не має права торкатися лише однієї речі — червоного спортивного автомобіля. Він ставився до нього з таким нечуваним респектом, що навіть наполіг купити Міріам нову машинку. Можливо, йому була неприємною думка возити свою доню в машинці, в якій колись, багато років тому, возив мене мій тато. Хоча, можливо, що йому просто хотілося мати для дитини цілком нову сучасну модель. Він завжди йшов у ногу з модою, щоб не сказати — гнався за нею.

Отже, лист і дитячий спортивний автомобіль. Однак бабусі знадобилося одинадцять років, щоб розгадати цей ребус. Щойно тепер їй спало на гадку витягнути з майстерні автомобіля та ретельно його оглянути. І бабуся не помилилася у своїх здогадах. Автомобіль був не просто автомобілем. Він був поштовою скринькою…

Я й сам не знав, вірити тій історії чи ні. Ніколи не можеш бути певним, чи правду кажуть батьки й дідусі з бабусями, надто коли йдеться про «делікатні питання», як це називає моя бабуся.

Для мене ж найбільша загадка в тому, чому ніхто ще тоді, одинадцять років тому, не зумів додуматися, як увімкнути татів старий комп’ютер. Він же на ньому писав мені листа! Звичайно, вони спробували його запустити, але їм забракло фантазії, щоб розгадати пароль. У комп’ютерів того покоління пароль складався з певної кількості літер. Навіть мамі виявилося не під силу його зламати! Неймовірно! Отож комп’ютер просто винесли на горище…

До татового комп’ютера я ще згодом повернуся.

Тепер настав час надати слово татові. Однак я буду перемережувати його розповідь своїми коментарями. А потім напишу ще й післямову. Чуюся зобов’язаним до цього, бо у своєму довгому листі тато ставить мені дуже серйозне запитання. Татові дуже залежало на моїй відповіді.

Прихопивши пляшку коли та стос аркушів, я подався до своєї кімнати. Коли я, про всяк випадок, зачинив за собою зісередини двері, мама запротестувала, хоча й розуміла марність своїх протестів.

Те, що я читатиму листа від людини, якої вже нема серед нас, сповнювало мене таким урочистим хвилюванням, що я навіть думки не міг допустити, аби родичі сновигали мені перед очима. До того ж, лист був від мого тата, який помер одинадцять років тому. Мені були потрібні спокій і тиша.

То було дивне відчуття — тримати в руках важкий рукопис. Немов розгортаєш фотоальбом з новими, ще небаченими світлинами, на